Мої враження (відгук) від новели «Я (Романтика)» М. Хвильового

Чи може літературний твір справді шокувати? Чи може змусити переглянути власні цінності, змусити нервово перечитувати останні рядки, намагаючись усвідомити жах побаченого?

«Я (Романтика)» — саме така новела. Вона ріже по живому. Вона стирає межу між людяністю і фанатизмом. Вона не залишає місця для компромісів.

Перше враження: крижаний удар у свідомість

Знаєте, є тексти, які потрібно перечитати кілька разів, щоб зрозуміти їхню глибину. А є такі, які вражають з першого ж рядка. І ось «Я (Романтика)» — це саме той випадок.

З перших слів читач опиняється у задушливій атмосфері революційного трибуналу. Ніч. Темрява. Очікування смерті. Головний герой, безіменний чекіст, вершить правосуддя — точніше, бездумно підписує смертні вироки.

«Доктор (динамічно): „Розстрілять!“»

Без вагань, без жалю, без роздумів. Але чи справді цей герой настільки бездушний?

Фанатизм, який пожирає своїх дітей

Головний конфлікт новели — це внутрішня боротьба героя. Він хоче бути вірним революції, він переконує себе, що служить великій меті, що загірна комуна — це ідеал, заради якого можна (і треба) вбивати.

Проте щоразу, коли він повторює:

«Я – чекіст, але я і людина».

— здається, що він уже не зовсім у це вірить.

Його сумніви наростають. Він вагається перед тим, як винести вирок Андрюші, єдиному, хто ще зберігає в собі крихти людяності. Але рішення приймає не він — рішення приймає революція, а вона не терпить слабкості.

«Доктор Тагабат криво посміхнувся: „Розстрілять“».

І ось тут стає страшно. Бо стає зрозуміло: слабких тут не залишається.

Фінал, від якого холоне кров

А потім настає найжахливіший момент. До трибуналу приводять матір головного героя.

Мати, яка чекала його. Яка молилася за нього. Яка промовляє:

«Сину! мій м’ятежний сину!»

І тут усе вирішується. У цю мить стає зрозуміло: якщо герой зробить крок назад, усе, у що він вірив, усе, заради чого він убивав, виявиться порожнім. Але чи можна зробити цей крок, якщо дорога назад уже спалена?

Він натискає на гачок.

«Я підвів мавзера й нажав спуск на скроню».

І ось тут — абсолютний морок. Морок зовнішній і внутрішній.

Що залишається після прочитання?

Ця новела не дає спокою. Вона не дозволяє забути себе.

Хвильовий ставить питання, на яке немає легкої відповіді: чи може ідея бути важливішою за людину? І якщо так, то що залишається від людяності? Чи може фанатична віра виправдати найгірші вчинки? І, головне, чи міг головний герой зробити інший вибір?

Відповідь знає тільки читач.