Мої враження (відгук) від п’єси «97» Миколи Куліша

Чесно кажучи, це був удар у саме серце…

П’єса «97» — це той твір, який неможливо забути. Він не просто розповідає про історичні події, а занурює в атмосферу голоду, страху та ідеологічного божевілля. Я наче відчув холод пустої селянської хати, де замість їжі лише безкінечні розмови про революцію.

Куліш не намагається догодити читачу — навпаки, він змушує незручно ворушитися на стільці. Бо коли герої сперечаються про хліб, владу і справедливість, важко сказати, хто правий, а хто винен.

Революція: визволення чи катастрофа?

Головний конфлікт п’єси — це боротьба між комнезамами (представниками нової влади) та заможними селянами, яких називають «куркулями». Але хіба ця боротьба справді за ідеали? Чи просто за виживання?

Гнат Гиря — людина, яка все життя працювала, і тепер у неї хочуть забрати останнє. Він розуміє, що голодне село — це не майбутнє, а прірва. І його гіркі слова звучать, наче вирок усій системі:

«Ви думаєте, революція хліб дасть? Вона тільки голод залишила!»

А з іншого боку — Копистка. Він фанатик нової влади, готовий на все заради ідеї. Його слова пробирають до кісток:

«Не буде ні куркуля, ні пана, ні Бога!»

І ось тут виникає питання: а що ж тоді буде?

Персонажі, які запам’ятовуються

Одне з найсильніших вражень залишили герої. Вони не просто виконують ролі у п’єсі, а живуть справжнім життям — з болем, іронією та зневірою.

• Гнат Гиря — символ знищеного селянства. Його біль, його боротьба за сім’ю змушують співчувати.
• Копистка — втілення фанатичної революційної машини, що знищує все на своєму шляху.
• Смик — голова сільради, що намагається «всидіти на двох стільцях», але це неможливо.
• Ганна — жінка, що просто хоче прогодувати дітей. І коли вона благає про милосердя, її голос тоне у партійних гаслах.

І це страшно. Бо всі ці люди реальні. Їхні долі — це історія мільйонів українців, які стали жертвами великої ідеї.

Страшний реалізм і нещадна іронія

П’єса просякнута гіркою іронією. Наприклад, коли Копистка каже, що «хліб треба ділити по-чесному», але той, хто ділить, завжди має більше.

Куліш використовує просту, розмовну мову, яка ще більше загострює напругу. Ось, наприклад, одна з найбільш влучних реплік, коли люди, які вчора були сусідами, сьогодні готові зрадити одне одного:

«Тепер революція наша. А хліб? А хліб де?»

І відповідь проста: хліба немає. І майбутнього теж.

Що відчуваєш після прочитання?

Спустошення. Безсилля. І головне — жахливу думку: «А що, якби я жив у ті часи? Як би я вчинив?»

П’єса «97» не дає відповідей, лише ставить питання. Вона змушує замислитися над природою влади, над тим, як легко маніпулювати людьми, і як швидко можна втратити людяність, якщо тобі скажуть, що «так треба».

Чи варто читати?

Безумовно, так! Це не просто історія про минуле. Це попередження.

Бо поки існують люди, які готові виправдовувати зло красивими словами, трагедія «97» може повторитися. Історія не вчить тих, хто її не читає.

Тож, можливо, варто задуматися?