Художні засоби п’єси «97» Миколи Куліша
Чи помічали ви, як слова можуть не просто розповідати історію, а буквально змушувати нас її проживати? Саме так працює драматургія Миколи Куліша. Його п’єса «97» – це не просто сюжет про українське село, що розкололося на два ворожі табори.
Це вибухова суміш реалістичних діалогів, потужних символів, іронії та народного мовлення, які перетворюють текст на живий театр боротьби, болю і виживання.
Сьогодні ми розберемо, як Куліш створює цей ефект за допомогою художніх засобів. Спойлер: вони не просто прикрашають текст, а є ключем до розуміння його глибини.
Символіка: коли кожен образ говорить більше, ніж здається
Символи у «97» – це як невидимі знаки, що допомагають читачеві розгадати справжню суть твору. І найголовніший з них – хліб.
«Віддай хліб, Гиря, бо діти пухнуть!»
Це не просто заклик до милосердя – це зіткнення світів, де один б’ється за власне майно, а інший – за виживання. Хліб стає мірилом влади: хто його має, той вирішує, кому жити, а кому помирати.
Ще один потужний символ – дзвони. Коли в селі розгортається боротьба, вони звучать, ніби останній подих старого порядку.
«Били в дзвони, ніби в домовину села!»
Старий світ помирає – і Куліш говорить про це без зайвих пояснень.
Іронія: сміятися, щоб не плакати
А ви знали, що «97» – це не тільки трагедія, а ще й блискучий зразок сатири? У найгостріших сценах герої жартують так, що від цього стає ще страшніше.
Наприклад, Копистка, ще вчора звичайний селянин, після вступу до комнезаму починає «керувати» і виголошує резолюцію:
«Трах-тара-рах, резолюцію прийнято!»
З одного боку – це комічно: людина, яка тільки-но вчилася читати, тепер вершить долі. З іншого – моторошно: влада дає силу тим, хто ще вчора був безсилим, і вони починають діяти бездумно.
Народна мова: жива і колоритна
Діалоги в «97» – це справжня скарбниця живої народної мови. Тут є прислів’я, приказки, розмовні конструкції, які роблять текст максимально реалістичним.
Наприклад, дід Юхим згадує старі часи і каже:
«Якби ж воно не так, як було, а як було, то не так би й було…»
Цей вислів плутаний, але саме так часто говорять старші люди, коли хочуть передати щось важливе, але бояться сказати прямо.
Або ще один приклад – коли Гиря скаржиться на революцію:
«Пора, кажу, а воно не пора. Кажуть: не ваше, а чиє ж воно тоді?»
Це типова сільська риторика: питальні речення, вигуки, обурення. Куліш робить так, щоб герої говорили не книжковою, а живою мовою, яку легко впізнати.
Контраст: революція очима різних людей
Куліш майстерно грає на контрастах. Він показує революцію не як щось однозначне, а як явище, що сприймається по-різному.
Для комнезамівців це – довгоочікуване визволення:
«Тепер ми влада! Тепер ми будемо правити!»
А для тих, хто втрачає все – справжня катастрофа:
«Горіло село, палав хліб – а ми що? Ми дивилися…»
Цей контраст робить п’єсу напруженою. Немає однозначних героїв чи лиходіїв – є люди, які опинилися по різні боки барикад.
Гіпербола: перебільшення як спосіб увиразнення
Куліш часто вдається до гіперболи, щоб підкреслити емоційний стан персонажів або абсурдність ситуації.
Наприклад, селяни переповідають неймовірні чутки про більшовиків:
«Кажуть, як більшовики пройдуть, то хліб з землі зникне, а діти народжуватимуться без тіней!»
Це, звісно, вигадка, але вона ідеально передає страх і паніку серед людей.
Або ще один приклад – коли мати сварить Васю за навчання:
«Та кинь своє читання! В печінках уже сидить!»
Мова не про реальний біль, а про роздратування, яке автор навмисно перебільшує.
Емоційні паузи (ретардація): коли мовчання говорить голосніше за слова
Іноді найбільш драматичні моменти в п’єсі – це не ті, де герої кричать, а ті, де вони мовчать.
Наприклад, сцена, коли селяни стоять біля млина Гирі, знаючи, що там є зерно, але не наважуються його взяти. Опис цього моменту напружений, і пауза затягується, поки хтось нарешті не вигукує:
«Ну, Гиря, настав твій час!»
Ця затримка діє як удар по нервах – ми знаємо, що ось-ось станеться щось жахливе, але автор тягне цей момент, змушуючи нас відчувати всю вагу ситуації.
Висновок
Отож, художні засоби у «97» – це не просто прикраси, а повноцінні інструменти, якими Куліш створює атмосферу і напругу. Символи, іронія, контрасти, народна мова, гіпербола і паузи – усе це перетворює п’єсу на потужну соціальну драму, яка і сьогодні звучить актуально.
А ви як думаєте: чи можна було показати трагедію революції без сатири і перебільшень? Чи, можливо, саме вони роблять текст таким проникливим?
