Особливості стилю п’єси «97» Миколи Куліша
Чи відомо вам, що Микола Куліш вважав, що театр має «говорити» так, щоб глядачі відчували кожне слово на рівні підсвідомості? Його п’єса «97» — яскравий приклад того, як можна поєднати різні стилістичні прийоми, щоб передати напруженість часу, емоційне напруження героїв і навіть драматичну іронію.
Ця п’єса написана в стилі, що балансує між реалізмом, експресіонізмом та сатирою. Вона поєднує народну мову, уривчасті фрази, символізм і навіть гротеск, створюючи ефект живого спілкування. Але що ж саме робить стиль цієї п’єси унікальним? Давайте розглянемо.
Жива розмовна мова: як говорить народ
Одна з найсильніших особливостей стилю Куліша — це використання живої народної мови. Його персонажі не виголошують довгих театральних монологів — вони говорять так, як звикли говорити в селі.
Діалектизми, просторіччя, грубі вислови, іронія — усе це додає п’єсі реалістичності. Наприклад, коли Гиря намагається виправдатися, він вигукує:
«Та я ж, як усі, чорт би його побрав!»
Або інший момент: коли Панько зневажливо відмахується від своїх колишніх товаришів, він кидає:
«Голодні? То йдіть, їжте комнезам!»
Це не просто репліки — це голоси реальних людей, які опинилися у вирі соціальних змін.
Телеграфний стиль: короткі фрази, що б’ють у саме серце
Куліш майстерно використовує уривчасті фрази, які надають тексту енергії та експресії. Вони створюють враження живої суперечки, нервового діалогу, боротьби на словах.
Часто герої обривають власні речення, ніби намагаючись знайти правильні слова, але не встигають, бо їх перебиває динаміка подій. Наприклад, суперечки між комнезамівцями та куркулями сповнені фраз, що передають відчай і злість:
«Не дам!», «Та де ж?», «А ти що?»
Такий стиль додає сценам емоційної напруженості та робить мову героїв природною.
Гротеск і сатира: сміх крізь сльози
Уявіть собі, що люди вмирають від голоду, а комнезамівці одночасно намагаються бути «законними» і при цьому забирають останній шматок хліба. Це не просто трагедія, а гротеск — перебільшена реальність, у якій абсурдність ситуації говорить голосніше за будь-які моралізаторські промови.
Приклад — сцена, коли голодні селяни приходять до Гирі, а він виправдовується, що сам «не їв». Тут Куліш показує всю безглуздість моменту через різке зіставлення:
«Та що ви! Я ж і сам голодний, ще худий став…»
Але ми ж розуміємо, що це брехня. І саме ця іронія робить текст таким гострим.
Символізм: прихований зміст у простих речах
Куліш використовує прості побутові деталі як символи. Наприклад, зерно, яке приховує Гиря, — це не просто їжа, це символ влади, боротьби, майбутнього.
Ще один яскравий символ — книга, яку Вася дає Копистці, навчаючи його грамоті. Це символ нової епохи, що поступово витісняє старий порядок.
Коли в одній зі сцен голодні селяни дивляться на хліб і мовчать, у цьому мовчанні більше значення, ніж у сотнях слів.
Авторська іронія: Куліш посміхається навіть у найгірші моменти
Якщо уважно читати п’єсу, можна помітити, що автор ніби посміхається, дивлячись на своїх персонажів. Він не просто змальовує трагедію — він насміхається з людських слабкостей, із наївності, з жорстокості, яка маскується під «правильні» ідеї.
Приклад — коли Копистка намагається пояснити свою позицію, але плутається у словах:
«Ну, це ж… це ж революція… От!»
Така іронія робить п’єсу не просто соціальним документом, а справжнім твором мистецтва.
Контраст між гумором і трагедією: удар у підсвідомість
Куліш майстерно чергує смішне й страшне. Спочатку ми сміємося, потім жахаємось, а потім розуміємо, що вже не можемо відрізнити, де комедія, а де трагедія.
Один із найкращих прикладів — сцена, коли Панько, сміючись, підписує наказ про розкуркулення, а Гиря водночас майже плаче. Ми ніби потрапляємо в пастку: що ж це було — жарт чи катастрофа?
Висновок
Мова п’єси «97» — це живий організм. Вона груба, іронічна, уривчаста, але водночас надзвичайно точна й глибока.
Куліш створює стиль, що не просто відображає епоху, а й передає її дух. Його герої говорять так, як говорили реальні люди в революційному селі. Він не боїться гротеску, не уникає сатири й водночас залишає місце для трагедії.
А ви помітили, як сучасні політичні реалії часто звучать так само, як діалоги з «97»? Це говорить про те, що стиль Куліша — позачасовий. Його текст можна читати й сьогодні — і він усе ще буде болісно актуальним.
