Порівняння героїв з повісті «Казка про калинову сопілку» Забужко

Коли література справді сильна – вона не просто розповідає історію, вона запускає внутрішній процес думання. “Казка про калинову сопілку” – саме така. Повість не залишає байдужим. Вона розриває.

І головна причина цього – контраст, закладений у характерах головних героїв. Дві сестри. Дві душі. Два вектори: до світла – і в прірву.

Ганна й Оленка: хто є хто?

Щоб не було плутанини, одразу розставимо акценти. Ганна – старша, горда, красива. Її ще з пелюшок мати нарекла “панною”. А Оленка – молодша, слабенька, тиха, спершу – “плаксійка” і “поганенька дитина”. Але от цікаво: чим далі, тим яскравіше видно – що насправді світиться зсередини не панна, а нібито сіра мізиночка.

Це нагадує класичну дихотомію з казок чи навіть біблійних історій. Каїн і Авель, як тут не згадати. Та й сама Ганна колись питає у батька:

“Чому Бог прийняв жертву Авеля, а Каїнову – ні?”

От і відповідь: бо не форма важлива, а серце, з якого жертва йде.

Гординя проти смирення

Хочу поділитися спостереженням: уся повість – це, фактично, один великий конфлікт між двома системами координат:

• Ганна – це жива демонстрація гордості. Вона обожнює себе, своє тіло, своє право на винятковість. І це – не краплинка самоповаги, а отрута. Вона дивиться на світ згори вниз. “Ганна вважала себе вищою від людей, гордувала ними” – так і написано.
• Оленка, навпаки, у всьому наче нижча. Вона тихенька, не лізе поперед батька в пекло, з дитинства знає, що в хаті на неї менше звертають увагу. Але не озлоблюється. І це – важливо. Вона не грає в жертву, вона просто живе. А потім ще й стає синьоокою красунею.

І от тут уже не до сміху. Уся трагедія зривається тоді, коли “зірка” сім’ї – Ганна – бачить, що її не помітили, а “тінь” – Оленка – раптом розцвіла. Чуєте цей внутрішній вибух?

Хто відмічений Божою ласкою?

Цікаво те, що Оксана Забужко майстерно ставить перед нами питання: що таке “Божа ласка”? Це вроджений дар? Чи спосіб, у який ми його носимо?

“Оленка виявлялася відмічена Божою ласкою, а не вона!”

вибухає Ганна. Але чому? Може, справа не в тому, кому більше дали, а в тому, хто як це прийняв?

Ганна мала все: вроду, розум, навіть надприродний дар – знаходити воду. Її обирали на всі обрядові ролі, їй симпатизували, її поважали. Але от що: вона цього не цінувала. Їй було мало. Їй хотілося більше. Все. Все або нічого.

Оленка ж навпаки – мала мало, але була вдячна. Їй достатньо було, щоб її любили. І ця любов – перетворила її. І навіть після смерті її душа “співала з сопілки” – от такий парадокс: убита – але жива.

Цитата, яку неможливо забути:

“мене сестриця з світу згубила,
в моє серденько гострій ніж устромила!”

Ось і розв’язка: одна – співом, інша – смолою на полу.

Що було між сестрами?

Поміркуйте: хто з них перший став причиною конфлікту? Іронічно, але багато хто звинувачує Оленку. Мовляв, дратувала, дрібно пакостила, втручалась. Але ні, друзі. Це Ганна першою заздрила. Це вона прокинулась серед ночі й… замість того, щоб порадіти, що батько співає сестрі, “зціпила зуби”.

Для довідки:

“її брав до сліз живий, гарячий жаль, що це ж, не до неї так співає батько”.

А тепер скажіть чесно: скільки разів у житті ви відчували подібне? І що робили з цим? Це ключ. Бо Ганна – не монстр. Вона людина. Але людина, яка програла у грі під назвою “гордість”.

Хто переміг?

А от цікаве питання: а хто в результаті виграв?

• Ганна – залишилась одна. Убила сестру. Злетіла з глузду. І зрештою просто зникла.

“Тільки на полу зостався… слід, мов смоляним віхтем черкнуло”.

Так, це було ефектно. Але страшно.

• А Оленка – загинула фізично. Але її голос зазвучав із сопілки, з лісу, з пам’яті. Вона залишилась. У серцях. У пісні. У правді.

Тобто? Перемогло світло. Та не тому, що було сильніше. А тому, що було чистим.

У чому фішка повісті?

Ось вам короткий чекліст контрастів між героями:

• Ганна: горда, красива, талановита, жорстка, вбивця.
• Оленка: проста, спокійна, доброзичлива, тиха, вічна.
• Ганна: говорить, але її не чують.
• Оленка: мовчить, але говорить із сопілки.
• Ганна: хоче влади – і втрачає все.
• Оленка: нічого не вимагає – і стає символом.

Хочу сказати, що Забужко створила не просто образи – вона створила архетипи. Вони не старіють. Вони – вічні. Бо в кожному з нас є щось від Ганни. І щось від Оленки.

І питання лише одне: кого в собі ми годуємо?

У кожного з нас – своя сопілка. Головне – не дати їй заспівати занадто пізно.