Мої враження (відгук) від книги «Втеча звірів або Новий бестіарій» Пагутяк

Коли я прочитав цю книжку, відчув, ніби хтось тихо – але впевнено – натиснув кнопку “перезавантаження” у моїй голові.

Дитинство, яке не дитяче

З першої сторінки стає зрозуміло: це не просто казка. Це світ, де казка давно відмовилась від рожевих бантиків і добрих фей. Доня, головна героїня, опиняється в хаті серед лісу, звідки зникли всі звірі. Зникли, бо втекли. Хм… а як вам таке: тварини втекли від людей?

“Звірі, прийдіть гратись до мене. Я можу бігати до груші, бо далі вже страшно…”

Це прохання Доні – не просто крик самотньої дитини. Це сигнал тривоги. Вона не просить іграшок, не хоче мультики – вона хоче діалогу з природою. А та – мовчить.

Каспар: той, хто пам’ятає темряву

І тут на сцену виходить Каспар. Хлопчик, який насправді не хлопчик. Привид? Фантазія? Душа, що шукала собі вихід? Вибирайте самі. Але в одному сумнівів нема: Каспар – це голос тих, кого загнали в підземелля. Іноді – буквально. Іноді – метафорично.

“Все дитинство його ховали у підземеллі. Людиною його так і не навчили бути.”

А що, якщо я скажу, що Каспар – це наші травми? Наші спогади, які ми ховаємо, бо з ними незручно. Аж поки вони не повертаються – у вигляді хлопчика з бантиками і дзеркалом.

Подорож, яка змінює все

Разом із Каспаром Доня вирушає шукати істоту, в яку вже ніхто не вірить – Єдинорога. Але насправді вона шукає:

• сенс;
• голос;
• можливість вибачити людству;
• і, чесно кажучи, себе саму.

У цій казці немає навігатора. Тут є павук Альфред, що боїться висоти, є папуга Алегорія, яка свариться навіть із тишею, і є Пантера Блискавка, яка… ну просто хоче бути вільною.

“Я думаю, що в цьому світі ніколи не було ладу. Його не може бути без милосердя і доброти.”

Уявіть тільки: замість того, щоб будувати новий світ, герої намагаються дати дихати старому. Хоч трохи. Хоч на кілька сторінок.

Звірі говорять – чи ми навчилися слухати?

Між іншим, ця книжка – ще той іспит на людяність. Бо ось вам приклад: звірі не хочуть повертатися. Вони не хочуть більше бути іграшками. Вони хочуть бути собою – без кліток, цирків і “мімішності”.

“Приручених тварин людина шанувала як братів. Коли людина стала вважати звірів своїми рабами, то почала відноситись до них як до іграшок…”

Це не просто мораль. Це – діагноз. І він болить.

Фінал, який не хочеться приймати

Що б хотілось сказати? Не чекайте на голлівудський хепі-енд. Доня не рятує світ – вона тільки вчиться жити в ньому. Іноді – без чарів. Часто – без відповідей.

Але є щось, що вона таки рятує. Маленьке, живе, несподіване:

“Вона взяла на руки цуцика Графа, бо хоч когось треба повернути до дому.”

Це дрібниця? Та ну. Це революція. Бо змінити весь світ – важко. А от почати з одного беззахисного створіння – це вже щось.

Ось що цікаво:

“Втеча звірів” – це не книжка для вечірнього читання перед сном. Це книжка, після якої хочеться мовчати. І думати. І шукати у собі Каспара. І питати себе: чи я справді чую, коли хтось шепоче – “я боюсь”?

Хочу поділитися: я закрив цю книжку з дивним відчуттям. Наче мені дали в руки дзеркало. І запитали: “Ну що, бачиш там ще людину? Чи вже тільки тінь?”