Головні герої роману «Собор Паризької Богоматері» Гюго

Хм… дайте мені подумати про це… Як часто персонажі книжок живуть із нами після останньої сторінки? У випадку з “Собором Паризької Богоматері” – майже завжди. Віктор Гюго створив таких героїв, що вони виринають у голові не як вигадані, а як знайомі. Живі, суперечливі, болючі. То хто ж вони – обличчя цієї готичної трагедії?

Есмеральда – краса, що ламає системи

Чи відомо вам, що Гюго навмисно зробив головну героїню надто світлою для епохи, у якій усе тоне в темряві? Есмеральда – молода циганка з карими очима й гордо піднятою головою. Вона танцює на майданах, тримає на плечі козу Джалі й мріє про справжнє кохання. Але – й тут парадокс – вона майже беззахисна.

Уявіть тільки: краса – її найсильніша зброя і водночас – її вирок.

“Вона здавалася створеною для світла, для свободи; її усмішка ніби казала: я – щастя”.

Але замість щастя – суд, ешафот, страх. Вона відмовляється від угод, не зраджує почуттів, навіть коли ці почуття зраджують її. Згадайте сцену, коли вона відкидає пропозицію Фролло врятувати себе:

“Я люблю Феба. Вбий мене – але не змушуй мене тебе любити”.

Це ж крик. І той, хто його почув – не хтось із людей, а потвора, що мала серце більших розмірів, ніж дзвони в Соборі.

Квазімодо – потвора, яка стала героєм

А що, якщо я скажу, що найсвітлішим персонажем у романі є той, кого всі вважають темним? Глухий дзвонар Квазімодо – горбань, що викликає сміх і страх. Але в нього – душа, яка глибша за всі підземелля Парижа.

Він не говорить багато. Але коли каже – це важко забути:

“Вода… дайте мені води…”

Його слова біля стовпа ганьби – перша нитка до людяності. А далі – порятунок Есмеральди, бій за неї, захист. І найбільше – самопожертва.

“Ось усе, що я любив”, – прошепотів він, дивлячись на її тіло, притиснуте до його грудей у склепі”.

Це про любов, яка нічого не вимагає. Про ту, що мовчить і стоїть на сторожі, навіть коли її вже ніхто не бачить.

Клод Фролло – одержимість у рясі

Між іншим, найстрашніші лиходії – не завжди ті, хто кричить і розмахує мечем. Іноді – це мовчазний інтелектуал, що читає алхімію вночі, а вдень проповідує чесноти. Архідиякон Клод Фролло – саме такий.

Він розумний. Освічений. Але зламаний всередині.

“Я люблю тебе. Я ненавиджу тебе. Вибирай смерть або мене!”

Це вже не кохання. Це знищення. Він – тінь, яка переслідує Есмеральду, отруює Квазімодо, і врешті зраджує саму ідею віри.

Це наводить на думку, що фанатизм – гірший за будь-яке прокляття. Бо він не вагається. Він просто палить – і людей, і мости, і самого себе.

Феб де Шатопер – обличчя байдужості

А тепер – увага: хто насправді вбиває найглибше? Той, хто обманює не словами, а мовчанням. Феб – молодий, гарний, лицар. Але лицар тільки ззовні. Його не мучить совість, бо він узагалі не надто думає.

“Я ніколи не кохав її. Це було так… гра. І більше нічого”.

І ось вам приклад: Есмеральда йде на шибеницю, не зрадивши його, а він одружується з іншою. Навіть не намагаючись допомогти. Це не зло – це байдужість. А байдужість, як казав Гюго, – гірше зради.

Гренгуар – поет, якому пощастило

Знаєте, іноді в романах з’являються персонажі-дзеркала. Вони не змінюють сюжет, але відображають тон і настрій. Такий і П’єр Гренгуар – поет, який вижив не завдяки силі, а вмінню лавірувати. Його ніхто не кохає. Але він доживає до фіналу – з мішаним почуттям сорому й гумору.

“Я не герой, я лише письменник. І мені достатньо цього”.

Це звучить як самосповідь самого автора. Може, й не варто бути ідеальним – досить бути чесним.

Головні риси героїв

• Есмеральда – невинна й горда; символ краси, яка не скорилася.
• Квазімодо – потворний зовні, але світлий усередині.
• Фролло – розум, що став рабом власної пристрасті.
• Феб – ідеальне обличчя з порожнечею всередині.
• Гренгуар – глядач у грі, де всі решта – пішки.

Висновок

У кожного з них – свій собор. І кожен із них дзвонить, коли читаєш цю історію. Питання лише в тому – що ви почули?