Актуальність творчості Бориса Грінченка сьогодні

Чесно кажучи, є постаті, які, хоч і жили понад сто років тому, говорять про нас краще, ніж будь-який сучасний експерт. Одним із таких пророків нашого часу без перебільшення можна назвати Бориса Грінченка.

У чому ж справа?

Річ у тім, що його тексти – це не лише література. Це документація національної гідності. Це маніфест боротьби за мову. Це інструкція, як залишатися людиною, коли все довкола валиться.

Ви тільки вдумайтесь: у 1900-х роках він писав про проблеми, які ми досі обговорюємо на кухнях і трибунах. Як захистити українську мову в освіті? Як зберегти народну культуру? Як відстояти право бути собою, навіть коли тебе за це карають?

“Ще не вмерла Україна,
Але може вмерти:
Ви самі її, ледачі,
Ведете до смерти!”

Ці рядки з вірша “Землякам…” болять не менше, ніж сторіччя тому. Хочете дізнатись щось цікаве? Він писав це не у фейсбук-дописі чи пості в блозі – а на межі тюрми, цензури й тотального замовчування.

Як це звучить сьогодні

Погляньмо правді в очі – виклики не зникли. Війна, мова, самоідентичність. І тут постає питання: кого ми слухаємо, коли шукаємо відповіді? Виявляється, старі тексти іноді пояснюють нові реалії точніше, ніж політичні ток-шоу.

Грінченко не просто писав – він жив тим, про що говорив. Боровся за українську школу, коли за це саджали. Видавав “Словарь української мови”, коли державна машина хотіла цю мову стерти з лиця землі. І знаєте, що?

“Ми мусимо дбати про те, щоб українська мова запанувала скрізь на Вкраїні…”

Це не фраза з маніфесту 2022 року. Це програма дій “Братства тарасівців” 1891 року. Програма, яку Грінченко не просто підписав – він її втілював.

Що ж стосується його творів

А ось тут – окрема розмова. Грінченко не писав для естетів. Він писав для тих, хто втомився мовчати. Оповідання “Без хліба”, “Сама, зовсім сама”, “Украла” – це не просто художні тексти. Це життя.

У творі “Без хліба” бачимо картину такої нужди, що мороз по шкірі:

“…у хаті – порожньо. Тільки дитина скулить та мати плаче…”

Це не драма заради ефекту. Це голос реальності. Тієї самої, яку сьогодні ми бачимо в переселенських шелтерах, на зруйнованих подвір’ях, у втомлених очах.

І ще – його драматургія. У п’єсі “Серед бурі” промовляється гасло:

“Не всяка буря зломить те дерево, що росте серед степу…”

Ось що цікаво: це метафора України, яка, попри всі катаклізми, стоїть. І якщо це не актуально – то що тоді?

До речі: школа, просвіта, освіта

Хочу сказати: заслуги Грінченка як педагога часто недооцінені. Він був не теоретиком, а практиком. Видав перші україномовні підручники. Створив буквар “Рідне слово”, де мова – не лише засіб спілкування, а опора ідентичності.

“Народні вчителі і вкраїнська школа” – звучить як публікація з педагогічного форуму, правда? Але це – його стаття 1906 року. І вона настільки влучна, що хоч бери й став на методичку.

Хочете приклад прямої дії?

Грінченко – це не автор, який просто “вплинув”. Він – той, хто заклав фундамент. І досі ми стоїмо на цьому фундаменті. Ось кілька проявів його актуальності:

• рух за україномовну освіту (почав він, продовжуємо ми);
• видавництво українських словників (традиція, започаткована ним);
• сучасне літературознавство (будується на його підходах);
• політична культура українства (його програма – це ідеологічна база незалежності).

Тобто не просто вплинув, а створив орієнтир. І не лише для письменників, а й для журналістів, викладачів, активістів.

Це викликає питання: а ми на його рівні?

Між іншим, він був людиною не з кабінетного середовища. Його життя – це робота в народній школі, в’язниця, смерть доньки, еміграція, туберкульоз, і – при цьому – десятки книг, десятки ініціатив, десятки текстів.

“Ви ж давно не люди – трупи
Без життя і сили…”

– пише він у вірші, звертаючись до тих, хто забув про совість. Це не образа. Це будильник.

Поміркуйте…

Чи багато у нас таких інтелектуалів, які одночасно й поет, і редактор, і видавець, і педагог, і політик? А чи є хтось, чиї слова однаково точно звучать на мітингу, в класі, на сцені й у серці?

Ось чому він актуальний. Бо він – універсальний. Бо він – про нас.

А тепер – найголовніше

Як на мене, Борис Грінченко сьогодні – це не постать минулого. Це маркер. Якщо ми його розуміємо – значить, не втратили здатності думати, любити і боротися. І поки звучать його слова – “Ще не вмерла Україна…” – ми точно живі.