Мої враження (відгук) від роману «Роксолана» Загребельний

Чесно кажучи, я не очікував, що роман, у центрі якого – гарем, султан і політичні інтриги XVI століття, зможе зачепити мене настільки глибоко. Але, як виявилося, “Роксолана” – це не про східні тканини, золото і персики. Це про вибір, біль, пам’ять і свободу. Це – про людину, яка попри все залишається собою.

Роксолана як виклик

Можливо, найперше, що вражає в романі – це сам образ героїні. Ви тільки вдумайтесь: п’ятнадцятирічна дівчина з галицького містечка Рогатин потрапляє в полон, бачить смерть батьків, втрачає ім’я, віру, мову, але не втрачає себе. А потім, крок за кроком, піднімається до вершини влади у наймогутнішій імперії того часу.

“Настасія мала гордий характер, не показувала своїх почуттів. Вона веселила і розважала всіх не дивлячись на своє положення.”

А знаєте що? Мене не просто вразила її сила. Мене здивувало, що Павло Загребельний показує її без ідеалізації. Вона вміє любити – і мстити. Вона стратег – але водночас мати. Її сміх – це щит. Її ніжність – зброя. Вона – жива. І це найсильніше.

Тонка політика, що читається легко

Мені дуже сподобалось, як автор вибудовує сюжет: інтриги не здаються надуманими, а політичні баталії – нудними. Кожна сцена – мов лезо: гостра, влучна і потрібна. Коли читаєш, не виникає відчуття, що ти вивчаєш історію. Навпаки – ти просто живеш у тій епосі.

“Султан Сулейман біг за нею, як біжиться за долею, за щастям: всім серцем своїм і всею вірою.”

Це про любов? Про залежність? Про владу? А, можливо, все одночасно?

Особливо вразив момент, коли султан дізнається, що Ібрагім купив Роксолану для себе. У цій сцені – не лише зрада. У ній закладено вибух: політичний, емоційний, особистий.

“Одного вечора правитель та Ібрагім випили вина і останній промовився, як купив Хуррем на ринку для себе. Розлючений Сулейман велів вбити візиря.”

Це – момент, де любов і ревнощі стають сильнішими за державну мудрість. І саме це робить роман живим.

Міст, перекинутий до України

І от тут хочеться зупинитися і поміркувати. Чому роман “Роксолана” вважається українським, якщо дія відбувається у Стамбулі, серед тюрбанів, яничарів і східного етикету?

А все просто: бо серце головної героїні – українське. І вона сама про це не забуває. І не дає забути читачеві.

“Роксолана таємно передає йому гроші на відновлення церкви на рідній землі.”

Це не просто спогади. Це дія. Це потреба допомогти своєму, навіть якщо ти далеко. І це, як на мене, – найпотужніший емоційний пласт усього роману. Бо він змушує згадати: ми – звідти, де наші предки, наша мова і наша пам’ять.

Що особливо запам’яталося

Є речі, які після прочитання не дають спокою. У моєму випадку це:

• смерть Мустафи й Джихангіра;
• жертви, яких зазнає Роксолана як мати;
• той момент, коли вона проганяє султана після втрати дитини;
• її благодійність – не як прикраса, а як спокута.

“У свої 38 років вона зазнала багато страждань та втрат, тому зайнялась благодійністю та почала будувати лікарні та притулки для бідних.”

Це – не кінець історії. Це – її новий виток. Коли тебе більше нічого не гріє – ти починаєш гріти інших.

Чи порадив би я цей роман?

Безперечно. І не лише тому, що він глибокий. А тому, що він – чесний. У ньому нема фальші. У ньому є боротьба. Справжня. Від якої палають очі. Не знаєте, з чого почати знайомство з українською прозою? Почніть із “Роксолани”. І не пожалкуєте.

І кілька запитань наостанок

А що, якщо ми всі трохи Роксолани? Що, як у кожному з нас є маленька частинка Насті Лісовської – дівчини, яка втратила все, але не здалась?

І – ви тільки вдумайтесь – вона не просто вижила. Вона змінила правила гри.