Сенс та мораль комедії «Ревізор» Гоголь

Ви тільки вдумайтесь – комедія, де головний герой не герой зовсім, а шахрай, якого плутають із таємним ревізором, і саме це викриває цілий пласт гнилої системи. Неймовірно, правда? Але саме таку історію розповідає нам Микола Гоголь у своїй сатиричній п’єсі “Ревізор”.

Хочете дізнатися, чому ця комедія не старіє вже майже два століття? Слухайте уважно – бо її сатира все ще болюче б’є у ті самі місця.

Місто без імені, яке ми всі впізнаємо

Маленьке повітове містечко. Безіменне. Але водночас – дуже знайоме. Така собі універсальна точка на мапі, де чиновники живуть за принципом:

“аби начальство не чіпало, а там – хоч трава не рости”.

Суддя, що розводить гусей у залі засідань. Поштмейстер, який читає чужі листи. Доглядач училищ, що більше боїться, ніж розуміє, що коїться у школах. І, звичайно, городничий – деспотичний, грубий, але чемний до вищих чинів.

“Та звідси, хоч три роки скачи, ні до якої держави не доїдеш”, – каже один із героїв.

І в цій фразі – глуха провінційність, відірваність, забуття. Хіба не символіка?

Аж тут – грім серед ясного неба. Приїжджає інкогніто. Пан у фраку. Виглядає бідно, але поводиться гордовито. Всі в паніці. Хтось прийшов із перевіркою!

Хлестаков – герой випадку або диявол у мундирі?

Але ж той, кого приймають за ревізора – ніхто інший як дрібний чиновник, Іван Олександрович Хлестаков. По правді сказати, у нього й розуму негусто, і характеру як такого нема. Але він – ідеальна порожнеча, в яку можна вкласти будь-які очікування.

І от – місто йому вірить. Йому лестять. Йому підсовують хабарі – “на дорогу”, “у борг”. А він – бере. Навіщо відмовлятися, якщо світ сам підсовує тобі гроші?

“Я і в департаменті служу… а як треба, то і поет: статейку, хоч би про що, напишу…” – меле Хлестаков.

І що цікаво – в якийсь момент він починає сам вірити у свою казку. Чи не здається вам дивним, що брехня, багато разів повторена, стає правдою навіть для самого брехуна?

Уроки від містера Обману

Хлестаков нічого не робить спеціально. Його приймають за велике начальство – він погоджується. Йому вірять – він розповідає фантазії. Йому дають гроші – він бере. І все це – в атмосфері страху, угодовства і паніки.

А тепер запитання: хто винен? Хлестаков – який просто пристосувався? Чи чиновники, які живуть так, ніби покарання не існує, і здригнулися тільки тому, що “начальство приїхало”?

Цікаво, що сам Гоголь нікого не карає прямо. У фіналі ніхто не потрапляє до тюрми. Ніхто не втрачає посади. Але… приходить німий жах.

“Чиновник з Петербурга зупинився в готелі й просить вас до себе” – каже гонець у самому кінці.

А сцена – німо. Тиша. Зупинка. У цю мить кожен розуміє: справжній ревізор ще попереду.

Мораль? Давайте по пунктах

Річ у тім, що Гоголь не моралізує прямо. Але він дає натяки, символи, дзвіночки. Якщо ви уважні – почуєте всі.

1. Брехня притягує брехню. “Брехав – та так брехав, що й сам повірив”. І Хлестаков, і городничий живуть у світі вигаданого порядку.
2. Страх сильніший за совість. Чиновники не турбуються про людей, доки не з’являється привід боятися. А отже, їхня моральність – фікція.
3. Гріх не зникає, якщо його сховати. Прихід справжнього ревізора не потребує кар – достатньо того, що всі залишаються на сцені – у німій ганьбі.
4. Кожен отримує своє… але не відразу. Хлестаков виїжджає з грошима, а чиновники залишаються з соромом. Але чи довго він втримає “наживу”? А це вже питання…
5. Система прогнила – знизу до верху. Від судді до поштмейстера, від учителя до городничого – усі в одній змові мовчання й вигоди.

У чому ж сила “Ревізора”?

Хочете знати, чому ця п’єса досі звучить як вирок? Тому що це не просто сатира. Це – дзеркало. І як казав сам Гоголь:

“На дзеркало нема чого нарікати, коли пика крива”.

Замисліться: хіба не кожне суспільство має свого Хлестакова, своїх Бобчинських і Добчинських, своїх чиновників, що “у вірі тверді, а в кишенях – ще більше”?

Це викликає питання: а ми – точно впізнаємо фальш, коли бачимо її? А може, самі у ній живемо?

Висновок

Гоголь не просто сміється з чиновників – він сміється крізь сльози. І в цій гіркій комедії ми впізнаємо більше, ніж хочемо зізнатися.