Проблематика комедії «Ревізор» Гоголь

А що, якщо я скажу, що комедія може бути страшнішою за трагедію? Бо сміх – це не завжди про веселощі. Іноді це нервовий тремор перед правдою, якої не хочеться бачити. Саме так працює “Ревізор” Миколи Гоголя – як дзеркало, в яке страшно дивитися, бо відображення надто схоже на реальність.

Корупція як щоденна рутина

Це може вас здивувати, але головною темою п’єси є зовсім не обман Хлестакова. Річ у тім, що автор узяв на приціл куди ширший об’єкт – систему, в якій хабар, брехня та страх стали нормою. Містечко N – це не просто локація, це концентрат морального розпаду.

Городничий Антон Антонович Сквозник-Дмухановський не соромиться свого способу “керувати”:

“Я вірний слуга государя, тільки коли треба – й очі закрию”.

Суддя Ляпкін-Тяпкін бере хабарі борзими цуценятами – це вже навіть не гумор, це клініка.

А лікар Гібнер не говорить російською, проте впевнено лікує людей – і, як наслідок, у лікарнях “люди як мухи одужують”. Комедія? А вам не холодно від таких “жартів”?

До речі, сам факт, що кожен герой боїться приїзду ревізора, говорить про одне: всі мають що приховувати.

Чинопочитання як національна розвага

А ось цікавий момент: у комедії не стільки зображено боротьбу зі злом, як показано всепоглинаюче раболіпство перед “владою”. Усі – від поштмейстера до куховарки – готові впасти на коліна перед тим, хто бодай трохи схожий на пана з Петербурга.

“Я перед вами, як перед ангелом небесним”, – шепоче городничий, ледь побачивши Хлестакова. І це не гра – він щиро вірить у свою покору. В його уяві будь-який чиновник із центру – напівбог. А коли цей чиновник ще й “друзі з Пушкіним”, як хвалиться Хлестаков, – все, можна і доньку віддати, і пенсію в борг дати.

Чи знайомо вам таке запопадливе схиляння перед посадою? Цікаво, що Гоголь ніде не називає чин Хлестакова – саме це робить ситуацію ще абсурднішою. Бо страх – не від реального статусу, а від того, що може бути.

Моральна деградація як норма життя

Давайте зупинимося на хвилинку і задумаємося: а що ще об’єднує всіх чиновників у п’єсі? Вони – не просто хабарники. Вони цинічні. Вони байдужі до людей. Вони знають, що не виконують свої обов’язки – і їх це не гризе.

“Проста людина якщо помре, то й помре”, – так в лікарні пояснюють відсутність ліків. Хлестакову підсовують гроші “у борг”, але це не щирість – це банальна спроба відкупитись.

Навіть коли він розповідає абсурдні небилиці, на кшталт “я управляю департаментом, у вільний час обідаю з міністрами і друкуюсь у журналах”, – йому вірять. Бо усе продається, навіть правда.

А знаєте що? Найгірше – те, що ніхто не хоче змінюватися. Всі лише хочуть зберегти статус-кво, уникнути кари, продовжити грати у свій театр абсурду.

Соціальна відповідальність? Та ну!

У цьому містечку кожен за себе. Поштмейстер читає чужі листи – “з цікавості”, але це дрібниця у порівнянні з тим, як чиновники доносять один на одного. Особливо яскравий приклад – Артемій Пилипович Земляника, що намагається здаватися добродушним, але першим біжить до “ревізора” зі скаргами на колег. Це вам не благодійність – це стратегія виживання в болоті.

“…досконала свиня в ярмулці”

Так пише про нього Хлестаков у листі до Тряпічкіна. І ми йому віримо. Бо Земляника – типова постать, яка вміє догодити начальству, вилизати ситуацію, але водночас втопити ближнього. Таких – безліч.

Висміювання абсурду як метод виховання

Хочу поділитися спостереженням: Гоголь не карає героїв безпосередньо. У фіналі ніхто не опиняється у в’язниці. Ніхто не звільнений. Але настає момент, коли всі стоять в німій сцені, бо “чиновник з Петербурга зупинився в готелі й просить городничого до себе”. Це – крах системи. Коли вона виявилася гнилою настільки, що навіть обман виявився не найгіршим.

Іронія долі – в тому, що навіть після викриття городничий ще не до кінця усвідомлює масштаби приниження. Його турбує не те, що він зганьблений, а те, що не стане генералом.

Які ж проблеми порушує Гоголь?

Для довідки – основні моральні виразки, які майстерно вскриває автор:

• Корупція та продажність на всіх щаблях влади.
• Чинопоклоніння як заміна мислення.
• Байдужість до людей, особливо простих і беззахисних.
• Брехня як основа комунікації – і в побуті, і в управлінні.
• Відсутність особистої відповідальності – усі винні, отже, ніхто.

Підсумок

“Ревізор” – це не просто комедія. Це анатомія лицемірства, розпачу й абсурду. І якщо вам стало незручно – значить, вона працює.