Переказ (скорочено) гуморески «Чухраїнці» О. Вишня
Іронічна й дотепна історія про народ, який постійно чухає потилицю, насправді – про нас із вами. Цей текст і смішить, і болить. Саме тому його варто знати напам’ять.
Дивна країна Чукрен і ще дивніший народ
Усе починається з передмови: автор нібито пише серйозну “наукову працю” про вигадану країну Чукрен, яка лежала десь “по той бік Атлантиди”. Її населяли чухраїнці – народ цікавий, але трохи наївний. І назва їхня, мовляв, походить від того, що “весь час чухалися”.
Цитата:
“Як запитають було їх:
– Якої ви, лорди, нації?
Вони, почухавшись, одповідають:
– Та хто й зна?! Живемо в Шенгерієвці. Православні.”
Іронія тут очевидна – це не вигадана нація, це ми, українці. Тільки з боку.
Географія з натяком і хліб із сонцем
Чукрен – країна хліборобська. Там вирощують “книші, паляниці, перепічки” і дуже люблять соняшники. Але не просто так – бо вони, мовляв, схиляють голову, як слуга перед паном. Символ покори, скажете ви? Точно.
Цитата:
“Хороша,- казали вони,- рослина… Уперто покірлива рослина. Хороша рослина.”
Під словом “уперто покірлива” ховається глибокий символ – така ж “уперта покірливість” українців.
П’ять рис, які складно не впізнати
І тут починається найцікавіше – Вишня описує п’ять головних рис чухраїнця. Список виглядає смішно, але щойно вдуматися – зовсім не весело:
- Якби ж знаття.
- Забув.
- Спізнивсь.
- Якось-то воно буде.
- Я так і знав.
Це – не просто жарти. Це спосіб життя.
Цитата:
“Будують чухраїнці яку-небудь будівлю. Збудували. А вона взяла і упала. І зразу:
– Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували.”
А потім усе зводиться до магічного кола – “якось воно буде” → “я так і знав” → “якби ж знаття”. І знову по колу.
Приклади, які болять
Вишня наводить чимало яскравих випадків: як чухраїнець падав із даху й кричав дружині, щоб та постелила соломи. Але пізно. І зітхнув: “Не треба”. Або як затіяли театр, запросили людину, почали, не вийшло – і знову: “Якби ж знаття…”
Цитата:
“Таї Якось-то вже буде!”
А потім:
– Я так і знав!
– Що ви знали?
– Та що отак буде!
– Так навіщо ж ви робили?
– Якби ж знаття…”
Ну як не впізнати тут рідні збори в ОСББ чи голосування у Верховній Раді?
А що сталося з Чукреном?
Іронія доходить до апогею. На кінець твору країну Чукрен накриває стихія. Все зникає разом з Атлантидою. На вербі сидить чухраїнський поет і декламує:
Ой, поля, ви, поля,
Мати рідна земля,
Скільки крові і сліз
По вас вітер розніс.
А повз пливе атлантидянин і встигає крикнути: “І все по-дурному!”
Якщо це не найкоротше пояснення наших поразок – то що тоді?
Автор усе сказав, але з гумором
У післямові Вишня не стримує емоцій: прочитавши всі ці матеріали, він зітхає:
Цитата:
“Нічого. Якось-то воно буде. Тьху!”
І тут усе. Бо цей “Тьху!” – то не зневага. То гірке розчарування. Бо любити – це не мовчати. Це показати в дзеркало, навіть якщо там зморшки.
То що ми маємо?
Гумореска “Чухраїнці” – це як добрий фільм: смішно до сліз, але сльози не завжди від сміху. Це твір про нас. Про наші “а може, якось”, наші “забув”, наші “та хто ми такі?”
І головне – про відповідальність. Бо чухати потилицю після – вже пізно. Тож, можливо, час не чухатись. А починати думати. І діяти.
