Скорочена біографія Сью Таунсенд

Сью Таунсенд – це жінка, яка перетворила підліткові щоденники на гостру сатиру. Її життя – не з червоної доріжки, а з брудної підлоги соцжитла. Але саме з таких історій народжуються великі імена.

Від листоноші до легенди: як усе починалося

А чи вам відомо, що майбутня зірка британської літератури народилася у звичайній родині в Лестері? Її тато – поштар, мама – кондукторка. Нічого особливого, здавалося б. І все ж саме тут, у цьому простому місті, з’явилась дівчина, яка згодом переверне уявлення про підліткову прозу.

У 15 вона залишає школу – не склала іспит. А далі – двірничка, поштарка, продавчиня. Знаєте, як кажуть – життя било, але не зламало. І навіть більше: під час цих “неписьменницьких” років вона пише п’єси. Бо ж коли у тебе є історії – їх не сховаєш.

Переломний момент – “Пузоранг” і перша слава

Хочете дізнатися щось цікаве? Першим публічним проривом Таунсенд стала п’єса з доволі провокативною назвою – Womberang. 1981 рік. І знаєте що? За неї вона отримала премію Thames Television. Не “Оскар”, звісно, але знак – і дуже важливий. Бо тепер її помітили.

Але справжній фурор приніс зовсім інший герой.

Адріан Моул – той самий хлопець із щоденником

Уявіть собі тринадцятирічного підлітка, який вважає себе генієм, але живе серед батьківських сварок, поганих оцінок і… прищів. І цей хлопець пише щоденник. Так з’являється The Secret Diary of Adrian Mole, Aged 13¾ (1982). Здавалося б, що тут такого? Але саме цей щоденник злетів у топи продажів і став символом британської сатири.

Ось вам приклад:

“Мама знову пішла до пані Лукас. Каже, що це тимчасово. Тимчасово – як зубний біль чи Рональд Рейган?”

Іронія, сарказм, самоіронія – Адріан ідеально вловлює той тон, який любить британський читач. А Таунсенд – режисер цієї вистави.

У чому сила Таунсенд?

Хочете почути відповідь? Вона бачила людей наскрізь. Але не засуджувала. Вона писала про життя простих – таких, як сама. І це було її суперсилою.

• Вона говорила про:
  • політику – Adrian Mole: The Cappuccino Years чудово іронізує над елітою;
  • війну – Weapons of Mass Destruction у щоденнику Моула звучить страшно й комічно одночасно;
  • старіння – The Prostrate Years не приховує, що старість – ще той квест;
  • побут і виживання – Rebuilding Coventry і The Queen and I – це вже взагалі окрема ліга.

І все це – мовою, яка чіпляє. Не академічно, не зверхньо – щиро.

“Ми з королевою опинилися в одному і тому самому магазині, обираючи консерви. І в той момент я подумала: а в чому, власне, різниця?”

А що поза сторінками?

Чи вам відомо, що Таунсенд була матір’ю чотирьох дітей, двічі розлученою, працювала інструкторкою з веслування й одночасно… втрачала зір? У 2001 році вона повністю осліпла через діабет. Але, що цікаво, не припинила писати. Рукопис – під диктовку. І от це вже справжній “вау!”.

До речі, у неї була улюблена цитата, яку вона часто повторювала в інтерв’ю:

“Моє найбільше досягнення? Мої діти люблять мене. І читають мої книжки.”

Щиро, правда ж?

У що вона вірила?

У прості речі. У те, що люди – смішні, але добрі. У те, що підлітки – мудріші, ніж здаються. І в те, що література має не вчити, а слухати. Вона не вигадувала героїв – вона їх підглядала. І це робило її книги такими… справжніми.

Що залишила по собі?

Окрім дев’яти томів щоденників Адріана Моула, Таунсенд подарувала світові десятки п’єс і романів. Серед них:

• The Queen and I
• Number Ten
• Ghost Children
• Queen Camilla
• The Great Celestial Cow

І ще – цілий стиль. Британську літературну іронію з людським обличчям.

Висновок

Сью Таунсенд – це голос людей, яким не дають мікрофон. Вона його взяла сама. І, чесно кажучи, не хотілось би, щоб її забули. Бо ж іноді одне речення у щоденнику підлітка каже більше, ніж ціла полиця серйозної прози.