Образи і символи повісті «Таємний щоденник Адріана Моула» Таунсенд

Смішно, боляче, трохи абсурдно – саме так виглядає дорослішання через щоденник 14-річного Адріана. Але за гротеском і комічністю ховається серйозна справа: глибоке відображення того, як формується особистість. І ключами до цього – стають образи й символи.

Образ Адріана Моула: той, хто хоче бути дорослим

Адріан – не просто герой. Це дзеркало підліткової невизначеності. Він – наче проект на стадії тестування: трохи поет, трохи революціонер, трохи син. Вірить у своє інтелектуальне покликання і читає Джейн Остін не тому, що цікаво, а тому, що “мама її любить”. Здається, що він завжди напружено грає роль когось важливішого за себе самого.

“Я інтелектуал. Я дивився програму на ВВС і зрозумів майже кожне слово”.

Це бажання здаватися серйозним – символ того, як підліток копіює дорослий світ, не маючи до нього інструкцій. Він навіть приписує собі “важкі життєві умови”, бо “вживає грубу їжу і має прищі”. Для нього дорослість – це страждання, яке треба винести.

Пандора: символ бажань, яких не поясниш

Пандора – це мрія, про яку соромно говорити вголос. Вона – не просто кохана. Вона – знак, що Адріан дорослішає. У його уяві Пандора – втілення всього ідеального: гарна, розумна, з ліберальною родиною, яка навіть дозволяє називати себе Іваном і Танею. Не жарт.

“Я годину сидів поруч із Пандорою на географії. Мені здається, я її кохаю”.

Здається, це кохання працює, як лакмусовий папір: воно виявляє усі комплекси, ревнощі, страх бути непоміченим. Через Пандору Адріан переживає зраду, примирення, навіть мріє про інтимність. Вона – ідеал, який у будь-яку мить може зламатися.

Собака: метафора відповідальності

Собака в цій історії – не просто пес. Це маркер людського ставлення до слабших. То його виганяють, то він живе в ящику з-під прального порошку, то опиняється у бабусі. Але тільки Адріан дбає про нього по-справжньому:

“Я виніс їжу собаці. Батьки її навіть не торкнулися”.

Це не просто жест доброти. Це – перший справжній досвід турботи. Собака стає для хлопця тим, чим дорослі мають бути для нього самого. Іронія? Ще яка.

Берт Бакстер: старість, що чекає на слухача

А от вам і контраст. Старий Берт Бакстер – різкий, непривітний, комуніст із псом по кличці Штик. Спершу він лякає, але згодом – стає несподіваним другом. Його образ – символ самотності, яка голосно кричить через брутальність:

“Я пожалівся на тебе, бо мені ніхто більше не телефонує”.

Для Адріана Берт – як той зошит із завданнями, який спочатку не хочеться розгортати, а потім стає улюбленим. Догляд за Бертом – перший справжній зв’язок поза родиною, який хлопець обирає сам. Це дружба, яка не кричить, але багато значить.

Прищі, вірші та червоні шкарпетки: малі символи з великим змістом

Так, це звучить смішно. Але ці дрібнички – справжні віхи дорослішання Адріана:

• Прищі – вічна трагедія підлітків. Вони в нього “розквітають” під час стресу, ревнощів або хвилювання. Прищі – сигнал: у тілі все змінюється, і змиритися з цим не так просто.
• Вірші – символ надії, що тебе помітять. Адріан не раз надсилає їх на Бі-Бі-Сі, бо хоче бути почутим.
  

  “Ваш вірш не поганий, але для ефіру не підходить”.

  Відмова – болить. Але вона й штовхає до нових спроб. У цьому – весь Адріан.

• Червоні шкарпетки – протест, що починається з дрібниці. Це бунт проти шкільної системи, сигнал: “Я – не як усі”. А ще – перший досвід організованого спротиву:
  

  “Комітет Червоних Шкарпеток вирішив: носити їх під чорними, щоб не вигнали зі школи”.

Тут і смішно, і трохи страшно. Але головне – чесно.

Дім: то вогнище, то поле битви

Родинний будинок – ще один потужний символ. В ньому сваряться, зраджують, миряться. Він змінюється, як і сам Адріан. Дім – це постійна боротьба між “бути” і “залишатися”:

“Батьки сваряться і мовчать. Я прибираю і готую. Але я вже не дитина”.

Іноді дім – це місце, де тебе не чують. Іноді – єдина опора. А ще – поле для театру: нові мами, нові тати, нові закони.

Образи, які лишаються з нами

Погодьтеся, важко уявити себе в 14 – і не впізнати в чомусь Адріана. У його прищах, у віршах у шухляді, у собаці, про якого ніхто не дбає. Через гротеск, іронію та перебільшення Таунсенд говорить про головне – про те, як формується ми.

І навіть якщо нам здається, що цей хлопчина – просто смішний герой із щоденника, його образ і досі говорить до кожного з нас.

Що б ми не думали – кожен з нас колись мав свої червоні шкарпетки. І саме вони, хай навіть сховані під чорними, творять нас.