Цитатна характеристика Розенкранца і Гільденстерна з трагедії «Гамлет»

У ролі друзів – зрадники. У масці наївності – інструменти шпигунства. А чи відомо вам, що саме Розенкранц і Гільденстерн стали уособленням лукавої приязні в “Гамлеті”?

Вони – друзі, чи… “друзі”?

Гляньмо правді в очі: в житті часом трапляються люди, які усміхаються – і водночас готують для тебе пастку. Саме такими виявляються Розенкранц і Гільденстерн. Король Клавдій не просто викликає їх до Ельсінору. Він вербує їх як шпигунів – із солодкими посмішками, але з гострими вухами.

“Ми з дитинства його друзі”, – запевняють вони, погоджуючись за завуальовану винагороду дізнатися, що коїться в душі Гамлета. А той, хоч і прикидається божевільним, прекрасно розуміє – його “друзі” стали агентами двору.

Маска приязні й порожні клапани флейти

Хочу поділитися особливо показовою сценою. Гамлет, уже збагнувши суть їхніх візитів, пропонує Гільденстерну заграти на флейті. Той не вміє. І тоді пролітає одна з найточніших алегорій Шекспіра:

“Чи хочеш заграти на цьому інструменті? … Ти б хотів з мене витиснути душу, граючи на мені, як на флейті!”

Ось як це працює: для Гамлета вони – не друзі, а інструменти. Духові. Їхні дії позбавлені глибини, усе – як по нотах. Прийшли, зібрали інформацію, підморгнули королю. Але душу Гамлета не витиснеш так легко.

Двоє без тіні

Цікаво, що обидва персонажі в п’єсі майже не мають власних думок. Вони зливаються, наче тінь один одного. Не розрізняються – ні в ідеях, ні в вчинках. Це символічно. У “Гамлеті” вони – умовні маріонетки. А ви знали, що в багатьох постановках їх навіть грає одна й та сама пара акторів – як дзеркала?

І знаєте, в цьому є певна гірка іронія: Шекспір показує, що зрадники часто позбавлені власної сутності. Вони існують доти, доки комусь потрібні.

Вони йшли шпигувати, а стали жертвами

Іронія долі? Ще й яка. Вони пливуть з Гамлетом до Англії, думаючи, що йдуть супроводжувати “божевільного”. А він – крадькома підміняє лист. І тепер саме їм – Розенкранцу і Гільденстерну – адресована кара:

“Їхні голови вже в кошику, але вони про це ще не знають”, – каже принц із холодною впевненістю.

Чи не здається вам дивним, що Гамлет без жодного жалю підписує їм вирок? Та річ у тім, що він бачить у них не людей, а тінь влади, тінь зради. Як на мене, це і є найбільша моральна оцінка їхніх вчинків.

Чому їх так легко зламати?

Це наводить на глибші роздуми: чому вони стали такими? Чому не відмовились? Не заперечили? Відповідь проста – їх спокусила зручність. Їм не треба думати, не треба сумніватися. Їм сказали – вони пішли.

Це – застереження для кожного. Бути другом – це не формальність, не дитяча згадка про університет. Це – відповідальність. А бути зрадником – значить обрати шлях без вороття.

Риси образу в короткому списку

• Пристосуванці: не мають власної волі, легко входять у довіру.
• Невизначеність: не мають яскраво вираженого характеру – ні в думках, ні в словах.
• Мовчазні виконавці: роблять те, що їм кажуть, не ставлячи під сумнів.
• Символ зради: вони – не стільки персонажі, скільки концепція.

Ось що цікаво:

Попри все, Шекспір не робить з них монстрів. Вони не вбивають, не брешуть відверто. Вони – посередники, типова “сіра зона”. Але саме така сірість часто виявляється смертельною. І тому – вони помирають, майже непомітно. Без сцени, без драми. Просто зникають.

“Розенкранц і Гільденстерн мертві”, – звітують англійські посли наприкінці.

І ніхто не плаче.

Висновок

Шекспір виводить на сцену двох “друзів” Гамлета, щоб показати – іноді найбільша загроза приходить зсередини. Вони ніби дрібні деталі, але саме ці деталі зраджують систему. І часом – отримують за це гірку плату.