Цитатна характеристика пана де Реналя з роману «Червоне і чорне»

Здається, що пан де Реналь – це людина з картинки. Він має гроші, статус, титул, великий дім із садом, дружину-красуню і трьох дітей. А тепер скажіть чесно: чи не здається вам дивним, що все це зовсім не робить його сильним?

Зовнішній лоск і внутрішня порожнеча

Для початку – як він виглядає? Автор не шкодує іронії:

“Мер міста Верьєра, пан де Реналь, кавалер декількох орденів, виглядав вельми статечно… у виразі його обличчя було багато самовдоволення, відчувалась якась обмеженість”.

Це не випадково. Пан де Реналь живе на публіку. Його життя – це показуха, де важливе не те, хто ти є, а те, ким тебе вважають. І ось тут починається найцікавіше: цей “статечний” чоловік панічно боїться всього, що може зіпсувати його фасад.

“Він був переконаний, що з усіх боків його оточують ліберали і заздрісники”.

Ось що його лякає: не революція, не банкрутство, а думка, що хтось у місті думає про нього не так, як треба. Поміркуйте над цим: для людини при владі найбільший страх – це не втратити її, а втратити репутацію.

З панікою у серці – до абсурдних вчинків

Знаєте, що він зробив, коли дізнався, що хтось із лібералів (підозрював, звісно, пана Аппера) приїхав до міста й ходить по лікарнях? Він найняв гувернера. Не для дітей. Для себе.

“Щоб протиставити себе цим мануфактурникам… він вирішив узяти своїм дітям гувернера”.

Це стратегія? Та ні. Це панічна відповідь на уявну загрозу. Хто б міг подумати, що в основі рішення найняти Жульєна Сореля лежить не турбота про освіту дітей, а страх перед політичними плітками?

Ось вам короткий список його поведінкових шаблонів:

• Судить усе через призму користі. Наприклад, він дає Жульєну тридцять шість франків, але одразу уточнює, щоб той не давав ані копійки батькові: “…що з цих грошей старий Сорель не отримає жодного су…”
• Уникає конфліктів, які можуть нашкодити іміджу. Коли надходить анонімка про зраду дружини, його перша реакція – не гнів, а страх скандалу.
• Здатен на раптову агресію. Але тільки тоді, коли відчуває загрозу зверху. Наприклад, він хоче викликати Вально на дуель – та швидко охолоджується, бо це було б занадто ризиковано для репутації.

Контроль понад усе – навіть у родині

А тепер – цікавий момент. У нього гарна, благочестива дружина. Пані де Реналь його ніколи не критикує, не зраджує, не псує імідж. Але… він з нею не говорить. Йому нецікаво, що вона думає чи відчуває. Вона для нього – ще один атрибут статусу, не більше.

“Вона не виявляла жодної цікавості до того, що говорив або робив її чоловік”.

А він – до неї. Ось такий баланс байдужості. І саме тому, коли Жульєн, молодий вихователь, починає проводити час із пані де Реналь, чоловік нічого не помічає. Бо просто не бачить у ній живої людини. Тільки інструмент.

А що ж із Жульєном?

До Жульєна пан де Реналь ставиться так само, як до дружини – поки той корисний, він існує. Але варто ситуації похитнутися – він готовий відправити його подалі, не задумуючись. До речі, він не сам ухвалює рішення про відправку Сореля до семінарії – йому це підказують. І тут усе просто: менше ризику – менше головного болю.

“Для перемоги де Реналя над його супротивником необхідно, щоб Жульєн поїхав із Вер’єра…”

Погодьтеся, звучить не як логіка людини з принципами. Це логіка того, хто виживає. І що більше – виживає не у світі насильства, а у світі пліток і бюрократії.

Образ, який легко недооцінити

Пан де Реналь не виглядає як “великий” персонаж. І, можливо, саме тому Стендаль дає нам його не для симпатії, а для розуміння. Бо таких де Реналів повно – у місті, в політиці, у владі. Вони не творять історію – вони її фільтрують, цензурують, пригладжують. А потім думають, що зберегли все, як було. А історія все одно іде вперед.

“Здавалося, що всі таланти цієї людини зводилися до того, щоб примусити будь-кого, хто йому був винний, платити вчасно, зі сплатою ж власних боргів тягнути якомога довше”.

От вам і портрет: не герой, не лиходій, а чиновник із позолотою. І саме таким, можливо, і є справжній “пан” дев’ятнадцятого століття.

І знаєте що? Пан де Реналь – це не просто герой роману. Це дзеркало для тих, хто думає, що статус – це сила. А що, якщо страх – це їхній головний мотиватор?