Актуальність творчості Джонатана Свіфта сьогодні

Невже сатирик XVIII століття може говорити з нами “на одній хвилі”? А що, якщо я скажу, що Джонатан Свіфт – це не просто письменник минулого, а ваш потенційний сучасник у капелюсі з трьома кінцями?

Його тексти не покрилися пилом, вони, як старе добре вино, тільки міцнішають із часом. І ось чому.

Свіфт – голос, який не затих

Дозвольте я проясню: Джонатан Свіфт був не тим, хто просто фіксує події. Він – тим, хто розшифровує людську дурість під мікроскопом глузування. Його “Мандри Гуллівера” – не дитяча казка, а вибуховий коктейль з політики, науки, релігії та моралі. Чи вам відомо, що ліліпути і єгу – це не просто фантазії, а архетипи людей з реального життя?

У першій частині Гуллівер потрапляє до країни ліліпутів – крихітних, але неймовірно пихатих істот, для яких війна – це питання правильного способу розбивати яйце:

“Ці люди почали довгу й кровопролитну війну через те, що одні вважали, ніби яйце треба розбивати з гострого кінця, а інші – з тупого”.

Чесно кажучи, це ідеальна метафора сучасних інформаційних баталій, де ми воюємо в коментарях про коми, мови, прапори та інші “гострі” питання.

Сміх крізь сльози – зброя проти абсурду

Свіфт не знущався – він волав. У “Скромній пропозиції” він наче з поважним обличчям пропонує продавати ірландських немовлят на м’ясо, щоб вирішити проблему бідності:

“Я скромно пропоную, щоб ті, хто мають дітей, годували їх до року, а потім продавали як делікатес для вельмож і багатіїв”.

Звучить дико? Але чи не схоже це на те, як сьогодні деякі політики “скромно пропонують” урізати соцвиплати, оптимізувати лікарні або підвищити тарифи – під соусом турботи про економіку?

Це – його стиль. Гротеск, що викриває нелюдське в людській подобі.

Свіфт і реформи, яких не сталося

От дивіться: у “Казці бочки” Свіфт висміює розколи в християнстві, де кожна конфесія вважає себе “єдиною правильною”. Але він не пропонує викинути релігію на смітник. Навпаки – закликає до здорового глузду:

“Сутність віри загубилась за шаром прикрас і пояснень, яких сам Христос не передбачав”.

Маємо релігії, що сперечаються про правила, а не про мораль. Актуально? Дуже. Особливо коли на кожному кроці – “єдиноправильні” інтерпретатори, що сваряться за обряд, а не за зміст.

Іронія проти всього людського

Тепер розглянемо його з іншого боку. Свіфт не любив людство як натовп, але обожнював конкретних людей. У листі до Поупа він написав:

“Я ненавиджу тварину, що зветься людиною, хоча люблю Джона, Пітера й Томаса”.

Це наводить на думку: його критика – не нищівна, а терапевтична. Свіфт діагностує, але не проклинає. Він б’є – та з надією, що вдарить у совість, а не в порожнечу.

У четвертій частині “Мандрів” Гуллівер стикається з гуїгнгнмами – розумними кіньми, які живуть чесно. А от люди у цьому світі – єгу – звірі, одержимі брудом і жадобою. Гуллівер, побачивши це, каже:

“Я волів би бути схожим на гуїгнгнма, ніж на єгу, хоч би як це було важко”.

Ви тільки вдумайтесь. Письменник XVIII століття буквально виводить моральну модель, у якій тварини – етичніші за людину.

Де ми бачимо Свіфта сьогодні?

Щоб краще зрозуміти, розглянемо приклади:

• Політичні карикатури? Це дух Свіфта.
• Сатиричні шоу типу “Servant of the People”? Прямі спадкоємці його технік.
• Навіть Facebook-дискусії про “дурних виборців” – відлуння його ліліпутських абсурдів.

А ще – його стиль. Свіфт часто писав під псевдонімами. Його “Листи сукнороба” – анонімна публіцистика, що підірвала політичну сцену Ірландії. Це щось типу нашого Telegram-каналу з мільйонною аудиторією – вплив є, автора не видно.

Що ж стосується нас…

Питання не в тому, чи є Свіфт актуальним. Питання в іншому: чому його слова, написані понад 300 років тому, досі лунають, мов попередження?

Бо людська пиха, дурість, агресія – не мають терміну давності. А Свіфт знав, як це все назвати своїми іменами – з посмішкою, яка коле болючіше, ніж крик.

“Тут спочиває тіло Джонатана Свіфта… Іди, подорожній, і візьми приклад, якщо можеш”.

Ну що ж, виклик прийнято?