Актуальність творчості Уласа Самчука сьогодні

Слово Самчука не покривається пилом. Воно не старіє. Не вицвітає. Бо говорить про те, що пече досі – хто ми, звідки, і куди йдемо.

Хто такий Самчук і чому він досі говорить голосно

Уявіть собі голос. Густий, виважений, нестерпно чесний. Це голос Уласа Самчука – людини, яка пройшла через три революції, два вигнання, одну світову й один Голодомор. Але не втратила ані гідності, ані любові до України. І писала. Писала так, ніби від цього залежить майбутнє.

Знаєте, що цікаво? Те, про що Самчук писав у 30-х, звучить майже як репортаж із 2024-го. Бідність села. Знищення національної ідентичності. Проблема бути “українцем” не за пропискою, а за переконанням. Звучить знайомо?

Чому “Марія” – не просто роман, а попередження

Почнімо з найболючішого. “Марія”. Це, без перебільшення, перша велика художня відповідь на трагедію Голодомору. Книжка, яку варто читати повільно. І з паузами.

“Вона лежала, не знаючи, що її вже немає. Бо голод – то не смерть. То щось гірше.”

Ось вам приклад, чому Самчук досі звучить. Він не “описує”. Він змушує відчувати. У кожному рядку – не статистика, а доля. І ми бачимо це знову: через десятки років – нові злочини, нові Марії, ті ж методи. Тільки тепер – з екранів, а не зі сторінок. Але й ті, й ті – документи.

“Волинь” як дорожня карта ідентичності

А тепер з іншого боку. З погляду того, ким ми себе вважаємо. “Волинь” – трилогія, де Самчук через Володька Довбенка показав, як формується український характер. Від селянина до інтелігента. Від підлеглого – до господаря.

“Я не хочу бути бідним. Я хочу бути сильним. Бо тільки сильний не боїться жити.”

Цікаво те, що цей шлях досі триває. Змінились прізвища, але не виклики. Воля бути собою в країні, яка тільки починає себе будувати – це тема, яку Самчук відчув ще до появи незалежної держави. І це дає силу.

Еміграція – болюча, як і сьогодні

Мало хто знає, але Самчук був не просто вигнанцем. Він був хронікером вигнання. І його роман “Темнота” з циклу “Ост” – це спроба відповісти: хто ми, коли втратили все?

“Я не маю дому. Але маю мову. І це – вже щось.”

Хіба не знайома думка для сотень тисяч українців сьогодні? Самчук описав психологію біженця ще тоді, коли це не стало темою ток-шоу. Його герої не жаліються. Вони шукають. А в пошуку – зростають.

Публіцистика, що лякає своєю точністю

Інша справа – його публіцистика. “Нарід чи чернь?” – текст, написаний у 1941-му, а читається як фейсбук-пост:

“Той, хто цурається рідного, не вартий ні вітчизни, ні мови.”

Чи не здається вам дивним, що ми досі мусимо це повторювати? Що боротьба за українське слово – досі щоденна, не символічна? Самчук, як виявилося, не був “голосом епохи”. Він став голосом тривоги, що не стихає.

Важливість сьогодні: що конкретно працює

Ось що ми отримуємо, читаючи Самчука сьогодні:

• Модель національної самосвідомості – на прикладі Володька, Марії, Остапа;
• Безкомпромісне відображення трагедій – голод, вигнання, окупація;
• Відчуття “істинного” українства – поза пафосом і популізмом;
• Мову, яка не ламається з роками – органічну, живу, гнучку;
• Моральний компас – в добу постправди, війни, плутанини.

Погляд через культуру

І що цікаво: Самчука повертають не тільки видавництва. Його цитують на муралах. Його образи оживають у театрі. Його тексти розбирають у школах – уже не з обов’язку, а з потреби. Бо там є відповідь.

“Нація – це не прапор. Це пам’ять.”

І коли пам’ять – жива, її хочеться нести далі. І ділитися.

Чи все так однозначно?

Ні. Самчука багато критикували. За надмірну ідеологізацію. За участь у редагуванні газети в роки війни. За позиції, які не всім подобались. Але – це теж частина цінності. Бо він був живий. А живе – завжди складніше, ніж пам’ятники.

Коротко кажучи

Улас Самчук – це не “забутий класик”. Це голос, до якого хочеться прислухатися знову. Бо він каже правду. Не завжди приємну. Але ту, без якої немає дорослої літератури. І немає дорослої нації.