Чим закінчилась комедія «Міщанин-шляхтич» Мольєр

Уявіть тільки: чоловік, одержимий дворянськими мріями, пройшов через уроки музики, танців, фехтування і навіть… орфографії – усе задля того, аби стати “паном”. І от, здавалось би, має статись фінал у стилі трагедії – саморуйнування, катарсис, прозріння.

Але Мольєр – не той, хто грає за шаблоном. Кінець “Міщанина-шляхтича” не тільки не передбачуваний, а ще й по-театральному глузливий. І в цьому його геніальність.

Фінальний акт: шоу ілюзій

Під завісу п’єси ми спостерігаємо справжній театр абсурду. Пан Журден, якого годі переконати у його звичайному походженні, “отримує” те, про що мріяв – дворянський титул. Але… не справжній. І не через заслуги.

Клеонт і Ков’єль, бажаючи добитися дозволу на шлюб Люсіль, влаштовують Журдену фіктивну турецьку церемонію. Слуга переодягається в “перського посла”, Клеонт грає “сина султана”, а Журден стає мамамуші – вигаданим титулом, який звучить гучно, але нічого не означає. Абсурд? Так. Але з таким і обманом боротися треба по-абсурдному.

І от вам цитата, яка закріплює феєрію дурості:

“Я – мамамуші! Слава Аллаху, я – мамамуші!”

Вам не смішно? А дарма. Бо ця сцена – не про Туреччину. Вона – про хворобливе бажання бути кимось, навіть якщо це “кимось” – вигаданий персонаж з театру мрій.

Що отримують герої на фініші

• Пан Журден – живе в ілюзії, абсолютно щасливий. Він переконаний, що його посвятили у дворяни, а дочка стане дружиною справжнього східного принца.

І тут звучить його найсмішніше і найсумніше речення:

“Дочка моя буде маркізою! А як розізлите мене ще дужче, то я з неї герцогиню зроблю!”

• Люсіль і Клеонт – одружуються. Молоді, закохані, щасливі. І ще й згодом зможуть сміятися з того, як саме отримали благословення.
• Ков’єль – вірний слуга, розумний стратег і майстер афери. Він перехитрив усіх – з добрих міркувань.
• Дорант – той самий хитрий аристократ, який користувався наївністю Журдена. Він таки залицяється до маркізи Дорімени, не витративши ні копійки – усе оплачував наш герой у халаті.
• Пані Журден – обурена, але зрештою махає рукою. Бо головне – щастя доньки.

Цікаво, що всі досягають свого. Але лише один – не розуміє, як саме.

А мораль буде?

Чи відомо вам, що ця комедія насправді глибша, ніж здається? У фіналі ніхто не покараний, ніхто не втрачає статки, любов чи повагу. Але й ніхто не прозріває. І в цьому фішка: Мольєр показує, що комічне не завжди веде до усвідомлення.

Журден так і залишається у своїй фантазії – і це його маленька трагедія. Або, можливо, маленьке щастя? Поміркуйте: що краще – болісна правда чи щаслива ілюзія?

До речі, така модель фіналу була революційною. У більшості класичних комедій того часу обман викривався, а персонаж, який “заблукав”, мав покаятися. Мольєр порушує правило. І влучно!

Художній прийом, який вартий окремого абзацу

Фінал – це суцільний фарс. І не просто як жанрова ознака, а як емоційний інструмент. Турецька церемонія – театральна постановка у середині самої комедії. Саме через неї Мольєр іронізує над театральністю самого життя: коли всі одягають ролі, грають, кривляються – і зрештою вірять у власні маски.

А знаєте що? У сцені посвяти Журдена в “мамамуші” використано навіть балетний елемент – ще один шар комізму, ще одна іронія над пафосом.

Цитата з цього абсурду:

“Алах бере тебе під своє крило, мамамуші!”

Аж хочеться спитати: “Серйозно?” І водночас – “А чим ми кращі?”

От що цікаво:

Попри сміх і карнавал, фінал “Міщанина-шляхтича” лишає глядача з дивним післясмаком. Це не зовсім щасливий кінець. І не зовсім трагічний. Це – дзеркало. У ньому кожен бачить щось своє:

• Хтось – вічного мрійника.
• Хтось – легковірного клієнта.
• А хтось – себе, коли намагається виглядати розумнішим, багатшим або шляхетнішим, ніж є насправді.

Тепер головне: чим усе скінчилось?

Коротко кажучи – всі герої отримали те, чого хотіли. Але не зовсім так, як уявляли. А головний герой… навіть не зрозумів, що над ним пожартували.

Ось вам і фінал. Без моралі. Без сліз. Без викриттів.

Але з таким смаком, що хочеться подивитись ще раз. І ще. І, можливо, трохи посміятися – над собою.