Цитатна характеристика Тьоті Моті з п’єси «Мина Мазайло»
Якщо в п’єсі «Мина Мазайло» є персонаж, що відверто й навіть агресивно відстоює русифікацію, то це Тьотя Мотя. Вона – не просто гостя з Курська, а справжня носійка ідеї, що українська мова та культура – це щось нижче, а от російське – ознака справжнього статусу.
Цікаво, що в сім’ї Мазайлів вона одразу знаходить підтримку – особливо у Рини, яка теж переконана, що без зміни прізвища їм «не бачити кар’єри та хорошого життя». Але чи не здається вам дивним, що людина, яка живе в іншій країні, намагається «перевиховувати» тих, хто й так соромиться своєї національності?
Як Тьотя Мотя переконує Мазайлів?
Її головний аргумент – це не логіка, а категоричність. Вона не намагається обговорювати чи шукати компроміси. Її метод – нав’язування та висміювання всього українського.
Ось цитата, яка чудово передає її стиль мислення:
«По-моєму, немає тої дурнішої, тої зухвалішої, тої непотрібнішої мови, як українська».
Ну що ж, сказано без натяку на толерантність!
Тьотя Мотя не просто підтримує перейменування, вона вважає, що це життєва необхідність:
«Мазайло? Це ж просто ганьба якась! Мазєнін – це вже інша річ!»
Ви тільки уявіть, наскільки для неї важлива форма, а не зміст. Їй не цікаво, хто перед нею – розумна, талановита людина чи ні. Головне, щоб прізвище звучало «благородно».
Коли ж Мина починає сумніватися у правильності зміни прізвища, Тьотя Мотя одразу рубає всі дискусії:
«Та хіба ж можна вагатися? Та це ж однаково, що вагатися: їсти чи не їсти, дихати чи не дихати!»
Для неї русифікація – це навіть не вибір, а життєва необхідність. Вона говорить так, ніби українська мова – це щось, без чого «цивілізованій» людині просто не вижити.
«Хочеш бути паном – змінюй мову»
Чесно кажучи, Тьотя Мотя ідеально ілюструє поширене у ті часи уявлення, що кар’єрний ріст можливий лише через русифікацію. Вона навіть не допускає думки, що українська мова може бути рівноцінною:
«Я тебе запитую: що воно таке – українізація? Чи не обрусіння? Чи не цивілізація?»
Тобто в її розумінні українізація – це щось протилежне до цивілізації. Уявляєте рівень зневаги?
Вона навіть обурюється, коли бачить українізовані вивіски в Харкові:
«Я йшла, я їхала, я з вікна визирала – скрізь: курси української мови, лекції української мови, гуртки української мови… Господи, що це робиться?»
Вона щиро не розуміє, як можна добровільно приймати українську мову, коли є «благородна» російська.
Її аргументи побудовані не на фактах, а на стереотипах. Вона висміює українську, бо так звикла, бо її ніхто не навчив бачити в ній красу.
Тьотя Мотя – носійка ідеї «чим більше російського, тим краще»
Що б не сталося, Тьотя Мотя завжди знайде спосіб довести, що українське – це «неправильно», а російське – єдиний шлях до успіху.
Коли Рина радісно повідомляє їй, що Мокій «захопився» українською мовою, вона реагує різко:
«Що?! Мокій? Ой, Ринонько, що ти кажеш?! Боже мій, що ти кажеш!»
Для неї це звучить як справжня трагедія, як особиста образа. Вона навіть не намагається зрозуміти, чому він так думає – для неї все вже давно вирішено.
Що ще цікаво: її зневага до всього українського настільки глибока, що вона навіть уявити не може, що колись українізація може стати нормою.
«Та що це за накази такі? Де це видано, щоб чиновника українізували? Це ж ганьба!»
Іронія в тому, що наприкінці саме цей наказ звільняє Мину Мазайла з посади.
Висновок
Тьотя Мотя – це уособлення міщанства, що боїться виділятися та хоче пристосуватися за будь-яку ціну. Вона не бачить проблеми в тому, щоб зректися свого – головне, щоб це принесло вигоду.
Проте її позиція виглядає комічно на тлі загального історичного процесу. Вона готова боротися за русифікацію, не помічаючи, що часи змінюються. І як показує фінал п’єси, навіть зміна прізвища не допомогла родині Мазайлів уникнути проблем.
Тож, можливо, не в прізвищі справа? 😊
