Дуже коротка біографія Василя Симоненка
Народження витязя української поезії
Василь Симоненко – поет, який жив лише 28 років, але встиг залишити в українській літературі слід, що не зникає. Він народився 8 січня 1935 року в маленькому селі Біївці, що на Полтавщині. Батька не було в його житті – хлопця виховували мати й дід.
Дитинство минуло в нелегкі післявоєнні роки, коли замість іграшок у руках були книжки, а замість розваг – 9-кілометрова дорога до школи.
Але навіть це не завадило Василю стати відмінником – він закінчив школу із золотою медаллю. Далі – факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Саме там Симоненко почав писати свої перші вірші.
Поет, який не боявся говорити правду
Симоненко не просто писав – він кликав до боротьби, змушував думати, пробуджував свідомість. Його поезія була живою, гострою, пронизливою. Він не терпів брехні й облуди, тому його слова різали правду, як ніж.
Цікаво, що за життя вийшла лише одна його збірка – «Тиша і грім» (1962). І вона одразу наробила галасу. Критики захоплювалися ним, а влада – пильно стежила. Саме через відвертість поет потрапив під приціл радянських спецслужб.
Симоненко був одним із тих, хто займався розслідуванням масових поховань жертв сталінських репресій. Він особисто їздив у Биківню, Васильків, Лук’янівку, де знаходили страшні докази злочинів режиму. Після цього – нагляд КДБ, цензура, заборони, недовіра колег.
«Лебеді материнства» – крик душі
Його поезія – це любов до України, гнів до її гнобителів і надія на краще майбутнє. Симоненко написав вірші, які стали маніфестами. Візьмімо хоча б «Де зараз ви, кати мого народу?». Це не просто слова – це удар у саме серце системи.
А «Лебеді материнства»? Ця поема – своєрідний заповіт кожному українцеві, ніжний і водночас твердий:
«Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину».
Він писав не тільки про політику. Кохання, природа, люди праці – усе це теж жило в його віршах. Його збірка «Земне тяжіння», яка вийшла вже після смерті поета, – ще один доказ його таланту.
Передчасна смерть і безсмертна спадщина
1962 року Симоненка жорстоко побили працівники міліції в місті Сміла. За офіційною версією, конфлікт стався випадково, але мало хто вірив у це. Після цього здоров’я поета почало різко погіршуватися.
У вересні 1963 року йому діагностували рак нирок. Операція не допомогла. Василь Симоненко помер 13 грудня 1963 року. Його поховали в Черкасах.
Проте його вірші не поховали разом із ним. Вони продовжували жити – у підпільних самвидавах, у пам’яті людей, у серцях тих, хто не хотів мовчати.
Його називали «витязем молодої української поезії». Василь Стус говорив про нього так:
«На голос Симоненка поспішала молодь. Час поспішав так само».
Його вірші звучали тоді – звучать і зараз. Бо справжня поезія не має терміну придатності.
