Головні герої роману «Андріївський узвіз» Діброва

У романі “Андріївський узвіз” усе обертається навколо людей. Не ідеальних. Не героїчних. А живих. Зі зрадою за плечима, з любов’ю, яка встигла і зів’яти, і воскреснути, з болем, який не проходить, а просто навчає.

Отже, зупинімося на хвилинку і проаналізуємо тих, хто створює нервову систему цієї книги.

Чоловік – той, хто шукає линву

У центрі – чоловік. Без імені, але з купою облич: дитина, студент, батько, викладач, коханець, зрадник, хворий, врятований. Він – це і є “Андріївський узвіз”. З нього починається все, ним усе закінчується. Його подорож – не просто спогад, а спроба збагнути:

“чи можна врятувати себе, коли світ навколо тріщить”.

От уявіть собі – ти йдеш звичайною київською вулицею, святкуєш День міста, а наступної миті падаєш і починаєш згадувати все життя. Кожну зупинку. Кожен вибір. Кожну помилку. Як от цю:

“Його кінцева зупинка – тут, під церквою, біля скверика… Але це станеться за годину. Зараз він ще може діяти”.

Він хоче повернутись – не в часі, а в сенсі. Виправити. Пробачити. Зрозуміти, кого він любив насправді. Чоловік, який шукає линву, – це метафора кожного, хто хоч раз хотів усе почати заново. І хоча здається, що він програв, насправді – він усвідомив. А це вже перемога.

Дружина – тиша, яка виявилась голоснішою за крик

Мало хто читає її між рядками, а дарма. Вона – тил, який витримав. Вона знає про зради. Знає про слабкість. Але залишається. Поруч. Навіть коли падає її чоловік, вона – перша, хто плаче біля його ліжка. Перша, хто бачить у ньому не зрадника, а людину.

Цитата, яка говорить усе:

“Вона витирає сльозу. Її обличчя змінилося з роками – зморшки, плями, сліди втоми. Але за цим усім він упізнає ту саму дівчину”.

Із нею пов’язана ще одна болісна тема – дочка. Її вибори, її втеча, її вагітність. І дружина, хоч і стомлена, все ще бореться – за майбутнє, за чоловіка, за нормальність.

Донька – повторення, яке болить

Ось це цікаво: дочка головного героя – це не просто нове покоління. Це дзеркало. Вона, як і мати, страждає через любов. Як і батько – шукає себе. Як і обоє – тікає. Вона покидає чоловіка-поета, потім вагітніє від іншого поета. І знаєте, що найстрашніше?

“На руках у дочки – немовля, хлопчик, якого вона назвала на його честь”.

Це не просто мило. Це тривожно. Бо вона, не бажаючи повторювати їхню долю – все одно її повторює. Як у старій пісні: “Я не хочу жити, як мама з татом, але вранці я варю ту саму кашу”.

Коханка – правда в обгортці болю

Цей персонаж – як ляпас. Вона чесна, жорстка, красива. Вона не боїться сказати:

“Я виходжу заміж. І скоро поїду”.

І все. Без пояснень. Без драми. Вона – зріла жінка, яка втомилась бути “іншою”. Її вчинок болить головному героєві так, що навіть інсульт здається фізичним продовженням серцевої травми. Вона – наче вітер, який нарешті здув ілюзії.

Ректор і його дружина – система у плоті

А тепер – про владних. Ректор – фігура дволика. Один день – стріляє по колегах водяним пістолетом, інший – п’є в лікарні через втрату слуху. Він наче символ тієї пострадянської адміністрації: трохи цирк, трохи диктат.

А от його дружина – ректорша – ще цікавіша. Вона справжній керівник. Сірий кардинал. Вона розставляє людей, впливає на все. І саме вона, почувши про адвоката, викликає чоловіка з-за кордону. Її бояться, з нею рахується система.

До речі, саме вона у фіналі вже шукає ліки для свого чоловіка – бо той у реанімації. І от іронія: вся ця владна піраміда завалюється через… інфаркт.

Друг дитинства – той, хто тягне вниз

Знаєте, бувають такі друзі, які тягнуть на дно. Він саме такий. Зовні успішний – квартира, кар’єра, медсестра. Але під усім цим – трясовина. Його зустріч із героєм – це не дружній візит. Це пастка. І момент, коли герой усвідомлює, що вже роздягає чужу жінку – це, чесно кажучи, апогей сорому:

“Останнє, що він відчуває – пальці друга дитинства на своїх плечах”.

Якщо ректорша – символ влади, то цей друг – символ спокуси. Він не злий, просто згубний. Його сила – в непомітності. І це небезпечніше за відверте зло.

Художник-кочегар – інтелігент у вигнанні

Ох і персонаж! Він – ніби з іншої книжки. Той, хто не прийняв правила гри. Малює, не публікується, варить кашу, читає євангеліє. Колись його вчинок дав герою шанс вчитись. Тепер – він пропонує йому втечу в Вотилівку. У церкву. В іконопис.

“У тебе вибір: або Вотилівка, або партком. Третього не дано”.

І хоч герой не поїде, думка про це лишиться з ним назавжди. Це альтернатива. Це можливість, яку він проґавив.

Висновок

Ці герої не ідеальні. Але й не карикатурні. Вони – як реальні люди, яких ми знаємо: хтось нас зраджував, хтось рятував, хтось лишив шрам, хтось – надію. І якщо уважно читати між рядками, стає зрозуміло:

Головний герой – це ми. І линва, яку він шукав усе життя, можливо, саме зараз – у нас у руках.