Головні герої роману «Мандри Гуллівера» Свіфт

А що, якщо я скажу, що головний герой цього твору – не людина? Не кінь. І навіть не гігант чи ліліпут. Це – сам Читач. Але для початку, поговорімо про тих, хто веде його через цей дикий, гротескний світ Свіфта.

Лемюель Гуллівер – не просто мандрівник

Чесно кажучи, якщо ви уявляли Гуллівера як героя з пригодницького кіно – зупиніться. Він не рятує світ і не перемагає зло. Він дивиться. Аналізує. Розчаровується.

Лікар за освітою, мореплавець за духом, спостерігач за покликанням. І саме це робить його справжнім – бо його реакції щирі. Він не одразу засуджує. Навпаки – він адаптується. Але потім щось у ньому змінюється.

“Мені приємніше розмовляти з моїм конем, ніж з людьми”
– пише Гуллівер у фіналі. І ви тільки вдумайтесь: від захоплення людством до абсолютної відрази.

У кожній частині роману Гуллівер – нова людина. У Ліліпутії він – велетень, в якому бачать загрозу. У Бробдінгнезі – іграшка. На Лапуті – незрозумілий чужинець. Серед гуїгнгнмів – відразливий єгу.

Це не просто трансформація персонажа – це моральний еволюційний тест.

Імператор Ліліпутії – карлик із гігантоманією

От дивіться: цей персонаж наче вийшов зі сцени абсурдної комедії. Наче хтось узяв будь-якого дрібного тирана, зробив його висотою 15 см і запустив у країну, де посади здобувають… канатними танцями!

“Ті, хто вміє найспритніше танцювати на канаті, здобувають найвищі посади при дворі”

А ви знали, що це пряма сатира на політику Англії XVIII століття? А ще – влучне попередження: коли влада стає фарсом, суспільство втрачає орієнтири.

Імператор здається благородним лише на перший погляд. Але щойно Гуллівер втрачає політичну вигоду – наказує його осліпити. Гуманізм? Та де там.

Король Бробдінгнегу – голос совісті автора

Це вже інший рівень. На фоні гігантів король виглядає не як деспот, а як мислитель. Його не вражає військова сила, він жахається самої ідеї війни.

“Твоя країна, з того, що я чув, є найбільш небезпечною серед усіх цивілізованих націй”

Як вам таке: Гуллівер намагається презентувати Європу як центр прогресу, а король бачить у ній джерело кровопролиття та обману. Цей персонаж потрібен не лише для контрасту – він втілює надію Свіфта, що десь може існувати справжній розум при владі.

Гуїгнгнми – коні, яких не зрозуміє людина

Ось цікавий момент: найбільш моральними, чесними та логічними істотами в книзі є… коні. Не фантастичні, не магічні – звичайні, хоча надзвичайно розумні.

Вони не знають, що таке брехня. Вони не воюють. Їхнє суспільство функціонує без законів – бо немає потреби. І це вже дуже тонкий хід від Свіфта.

“У них не було навіть слова, яке б означало неправду…”

А тепер порівняймо: найогиднішими істотами стають єгу – дикі, заздрісні, злі. І… дуже схожі на людей.
Гуллівер бачить у гуїгнгнмах ідеал, і саме це вбиває його віру в людство.

Єгу – звірі в людському тілі

Ось вам приклад крайньої сатири: Свіфт показує людство як жалюгідних, брудних істот, що живуть жадобою. Єгу збирають блискітки, крадуть, б’ються за корінь. І що найгірше – схожі на нас до болю.

“Я побачив істоту, надто схожу на людину, але з усіма вадами і жодної чесноти”

Чи не здається вам дивним, що Гуллівер перестає вірити у власний рід? Чи це перебільшення? А можливо, просто надто чесне дзеркало?

Релдресель – голос розуму, що тоне у політиці

Релдресель – радник у Ліліпутії, який щиро намагається захистити Гуллівера. Він дипломат, розумна людина, що все ж змушена грати за правилами двору.

“Я зробив усе можливе, аби відтягнути день суду…”

Його персонаж нагадує нам, що навіть у системі абсурду бувають проблиски здорового глузду. Але, як ми вже побачили, цього замало.

Кожен герой – частина великої картини

• Гуллівер – дзеркало для читача;
• Імператор – пародія на політику;
• Король – совість, що критикує цивілізацію;
• Гуїгнгнми – недосяжний ідеал;
• Єгу – наше карикатурне відображення;
• Релдресель – розум серед абсурду.

Кожен персонаж – не просто учасник подій, а символ. Вони діють на різних рівнях: сюжетному, алегоричному, моральному. І це – сила роману Свіфта.

Фінальний штрих

Поміркуйте: що робить людину людиною? І чи здатен герой, який втратив віру в людство, знову знайти шлях до себе?

“Я навчився терпіти запах людей… і дозволив дружині сісти поруч зі мною за стіл”

Це звучить гірко, але в цій гіркоті – справжнє питання: ми – гуїгнгнми, єгу… чи щось більше?