Головні герої роману «Робінзон Крузо» Дефо

Головні персонажі роману Даніеля Дефо – не просто імена в тексті. Вони – дзеркала людської природи. Через них ми бачимо страх, віру, впертість, самотність і навіть… надію. Їх не так багато, але кожен із них – як окремий світ.

Робінзон Крузо – впертий, але живучий

Хто він? Бунтівний юнак, що мріє про море. Але чим далі – тим більше він стає уособленням того, як багато може одна людина. Робінзон не слухає ні батька, ні здорового глузду. Замість стабільного життя – обирає небезпеку.

“Я сам утік з дому й пішов проти волі батьків” – каже він сам про початок свого шляху.

А далі все ще цікавіше: шторм, полон, рабство, втеча, плантація, кораблетроща – і ось він на острові. Один. І от тут, на тлі дикої природи, відкривається справжній Крузо.

Він не здається, не кричить у небо, не благає про смерть. А натомість – будує житло, садить зерно, навчається доїти кіз і робить собі посуд. Тобто – створює “міні-цивілізацію”.

“Я працював щодня, від сходу сонця й до вечора. Моя рука стала сильною, а душа – спокійною”.

Що ж, Крузо – це не просто герой пригод. Це приклад людини, яка здатна вистояти, коли все руйнується.

П’ятниця – не просто слуга

Здається, він з’являється пізно. Але зате як влучно. Робінзон рятує чоловіка, якого мали з’їсти канібали. Дає йому ім’я – П’ятниця – і навчає мови, культури, праці.

“Він клякнув переді мною й поклав мою ногу собі на голову”.

З першого погляду – підлеглий. Але… зачекайте. Згодом П’ятниця стає не просто помічником. Він – друг, співрозмовник, навіть партнер. Без нього Крузо перетворився б на сухаря або навіть втрачав би розум.

А як щодо моралі? П’ятниця – мовчазна критика колоніального погляду. Він ніби запитує: “А хто тут справжній дикун?” І правда – в деяких ситуаціях саме він виявляє більше людяності, ніж “освічений” європеєць.

Батько Крузо – голос розуму, якого не чують

Його образ займає мало місця в тексті, але важить чимало. Він – символ поміркованості й стабільності. Саме він попереджає Робінзона:

“Середній стан – найкращий для життя: без надмірної розкоші і без принижень”.

Але Крузо відкидає цю пораду. І, цікаво, – усе життя він повертається до неї подумки. На острові герой часто згадує слова батька. І не раз жалкує, що не дослухався.

Це ніби голос сумління, який не замовкає – хоч і звучить здалеку.

Ксурі – товариш із Марокко, якого легко втратити

А ось ще один персонаж, якого часто недооцінюють. Ксурі – юний раб, із яким Крузо тікає з полону. Він допомагає вести човен, ловити рибу, ділиться водою. І знаєте що? Він щирий.

“Ксурі був готовий іти за мною хоч на край світу”.

Але варто з’явитися вигіднішій пропозиції – і Робінзон продає хлопця португальцям. І не шкодує. А читач – шкодує. Бо ця сцена – одна з найсумніших і найчесніших у книзі.

Португальський капітан – шанс і совість

Його ім’я не назване, але роль – величезна. Саме він рятує Крузо та Ксурі з човна. Саме він купує Ксурі – і, як виявляється, поводиться з ним по-людськи. Саме він допомагає Робінзону розвинути плантацію.

“Капітан дав мені добру пораду й не вимагав нічого взамін”.

Чи не здається вам дивним, що безіменний персонаж – один із найсвітліших у романі? У ньому – приклад людяності без слави й вигоди.

Висновок

Робінзон, П’ятниця, Ксурі, капітан і навіть батько – це не просто герої. Це – характери, які кидають виклик. Нашій моралі, нашому терпінню, нашій людяності. І в цьому – вся сіль роману.