Критика кіноповісті «Зачарована Десна» О. Довженка

Кіноповість «Зачарована Десна» – це справжній гімн дитинству, природі й рідному краю. Але подивімось на цей твір під іншим кутом: чи справді він такий ідеальний, як здається на перший погляд? Адже за поетичністю Довженкового стилю ховаються неоднозначні моменти – і в композиції, і в трактуванні образів, і навіть у самій ідеї твору.

Автобіографія чи ідеалізація?

Передусім варто сказати: ця кіноповість – автобіографічна. Олександр Довженко малює своє дитинство з теплом і ніжністю, але чи не надто ідеалізує минуле?

Його Десна – чарівна, люди – майже міфологічні персонажі, а все навколо сповнене символіки. Так, автор згадує важке життя селян, бідність, негаразди, але все це ніби відходить на другий план, поступаючись місцем світлим і майже казковим спогадам.

Цитата, що підтверджує цю думку:

«До чого ж гарно і весело було в нашому горóді!»

Так починається один із найперших спогадів про дитинство. Чи не здається вам, що автор навмисно оминає трагічні реалії тогочасного життя?

Композиція: гармонія чи хаос?

Якщо ви звикли до класичної сюжетної лінії, «Зачарована Десна» може видатися вам хаотичною. Це не звична історія з початком, кульмінацією і фіналом, а скоріше потік спогадів, що то перериваються, то знову відновлюються. В одному абзаці автор може описувати дитячі витівки, а в наступному – філософствувати про роль митця.

Якщо розглядати цю особливість як художній прийом, то вона чудово передає механізм пам’яті: ми ж не згадуємо події послідовно, правда? Але з іншого боку, така структура ускладнює сприйняття твору. Як вам такий приклад: ось Довженко описує діда, який любить сонце, а вже за кілька речень він переходить до розповіді про батькову жорсткість.

Чи не було б краще трохи систематизувати розповідь, щоб читач не губився у потоках авторських роздумів?

Образи: символізм чи перебільшення?

Усі персонажі твору – яскраві, колоритні, проте інколи здається, що вони аж надто гіперболізовані.

• Дід Семен – уособлення мудрості й гармонії з природою. Він ніби всевідаючий, розмовляє з кіньми, любить сонце і навіть виглядає, як сам Бог. Але чи не надто ідеалізований цей персонаж? Адже навіть у найкращих людей є недоліки.
• Мати – символ невтомної праці, любові до землі. Але, зверніть увагу: вона ненавидить діда, палить псалтир, свариться. Чи не виходить так, що її образ надто суперечливий?
• Батько – сильний, але трагічний персонаж. Він тяжко працює, але водночас він же і жорсткий, навіть жорстокий. Його біль відчувається, коли він плаче над мертвими дітьми: «Ой сини мої, сини! Дітки мої, соловейки!» – одна з найсильніших сцен повісті. Проте Довженко змальовує його настільки драматично, що здається, ніби це не реальна людина, а образ із народного епосу.
• Прабаба Марусина – ну ось де справжній колорит! Її прокльони перетворюються на поезію: «Побий його, свята паска!» – навіть у найгнівніших словах вона використовує сакральні образи. Але чи не виглядає вона радше карикатурною, ніж реальною?

Мова твору: краса чи надмірність?

Безперечно, Довженко – майстер слова. Його описи природи нагадують живопис:

«Заграй, музико, заспівайте, ангели в небі, пташки в лісі, жабоньки попід берегами…» – це звучить майже як пісня!

Але інколи його стиль здається перевантаженим метафорами, порівняннями, поетичними зворотами.

Чи не простіше було б іноді сказати прямо, без зайвої образності? Деякі уривки нагадують не прозу, а лірику, що ускладнює сприйняття тексту.

Чи відповідає кіноповість своїй назві?

«Зачарована Десна» – назва твору викликає відчуття магії, містики, таємничості. Але чи справді річка відіграє центральну роль у тексті? Так, вона присутня, вона є своєрідним символом дитинства. Але хіба ж не головними тут є самі люди – дід, батько, мати, баба?

Чи не здається вам, що назва трохи вводить в оману? Адже ми більше читаємо про людей, ніж про річку.

Висновок: шедевр чи міф?

«Зачарована Десна» – без сумніву, значущий твір української літератури. Вона сповнена любові до природи, до рідної землі, до сім’ї. Але при всій своїй красі вона не позбавлена суперечностей: хаотична композиція, надмірна ідеалізація персонажів, перенасиченість символікою.

Чи робить це повість менш важливою? Ні. Але чи можна її критикувати? Безумовно. Адже велика література – це не тільки захоплення, а й дискусія. І якщо після прочитання «Зачарованої Десни» у вас виникли питання – значить, Довженко таки зміг зачарувати вас своїми спогадами.