Критика та відгуки про збірку «Листя трави» Вітмен

Після виходу “Листя трави” Вітмена американська література вже ніколи не була колишньою. Одні побачили у збірці нову Біблію свободи, інші – непристойний експеримент, який треба було б спалити. То що ж такого було в тій книжці, що вона водночас викликала любов, осуд і навіть звільнення з державної служби?

Вітмен – поет без фільтрів

Цікаво те, що “Листя трави” вийшла без імені автора – лише з гравюрою чоловіка у робочому одязі, з руками в боки. Так поет одразу дав зрозуміти: тут не буде манірності. І він не збрехав. Його вірші лилися без рим, без пунктуації, без шаблонів – але з такою силою, що цензура хапалась за голову.

Хочу поділитися одним рядком із поеми “Пісня про себе”. Просто прочитайте це:

Я не існую ані для добра,
ані для зла – я існую так, як я є,
вільний, розсіяний, зв’язаний зі світом,
але не належу йому.

І це лише початок. Поет говорив про тіло, про секс, про смерті, про націю. Прямо. Без сорому. Без обгортки.

Бурхлива реакція: від любові до осоружі

Річ у тім, що Америка 1850-х не була готова до такої поезії. Як виявилося, навіть Міністерство внутрішніх справ. Після того, як чиновники прочитали збірку, Вітмена звільнили. Нібито за “аморальність”. Між іншим, поет Джон Ґрінліф Вітьєр спалив свій примірник.

А тепер уявіть собі – критик Руфус Вілмот Грізвольд назвав автора “бридким чужоложцем”, а збірку – “нагромадженням дурних непристойностей”. Він навіть звинуватив Вітмена у “гріховній схильності”, яку в 19 столітті не прийнято було навіть згадувати вголос.

Та Вітмен відповів так, як тільки справжній поет і може: він надрукував повний текст критики… у наступному виданні книги.

Хто ж підтримав?

А ось що цікаво: першим, хто публічно підтримав автора, був філософ Ральф Волдо Емерсон. Він надіслав Вітмену листа, в якому назвав його “новим поетом нової Америки”. Поет не змовчав – включив той лист до другого видання. Без дозволу, звісно. Емерсон, м’яко кажучи, не був у захваті, але й не відкликав підтримку.

І були ще голоси. Джордж Ріплі – літературний редактор і критик – вважав деякі вірші збірки “надихаючими”. А Вільям Майкл Россетті порівняв “Листя трави” з творами Шекспіра і Данте. Непогане товариство, погодьтеся?

Цензура не спить

Тепер розглянемо найгостріший момент. У 1882 році бостонський прокурор написав видавцю Вітмена, що збірка – “порнографія”. І запропонував вилучити такі вірші, як:

• “Жінка чекає на мене”
• “Пісня про себе”
• “Я співаю про тіло електричне”

Ось що писав Вітмен у “Я співаю про тіло електричне”:

Тіло чоловіка – не менш значне,
ніж душа чоловіка,
тіло жінки – не менш значне,
ніж душа жінки.

Це здавалося непристойним? Серйозно?

Поет відмовився щось вилучати. Видавець злякався і розірвав контракт. Тоді Вітмен знайшов нового – і став ще популярнішим. Іронія, еге ж?

Люди реагують – по-різному

Мало хто знає, але одна жінка з Коннектикуту написала Вітмену любовного листа після прочитання збірки. І це не був виняток. Багатьох читачів поезія торкала, збурювала, змушувала думати і відчувати.

“Я вірю: стеблинка трави важливіша не менш,
ніж важка робота зірок” – знову ж таки, з “Пісні про себе”.

Це не просто красива метафора. Це – філософія.

Але є проблема. Хтось бачив у рядках велич, хтось – відверту еротику. Один і той самий текст – дві реальності.

І що вийшло в результаті?

Попри всі камені в спину, “Листя трави” стали класикою. Сьогодні ця збірка входить до Всесвітньої бібліотеки. Її згадують у фільмах, книжках, серіалах. Вона продовжує жити – не тому, що її канонізували. А тому, що вона говорить з кожним – прямо, щиро, без прикрас.

І наостанок, просто прочитайте:

Я не вірю у нещасних людей –
усі, кого я зустрічав, були щасливі,
і навіть у смерті я бачив щастя –
а хіба це не доказ?

Фінальні думки

Критика не зламала Вітмена. Навпаки – вона загартувала його голос. Можливо, саме тому він звучить і зараз. І ще довго звучатиме. Поки існує людське серце – і свобода говорити.