Переказ (скорочено) повісті «Машина для здійснення бажань» Маар

Що б ви зробили, якби в руках опинилася машина, яка виконує всі ваші бажання? І що, якби до цього всього в комплекті ще й ішов веселий руденький друг із хоботцем замість носа та обличчям, усіяним синіми цятками?

Саме з такого сюжету й стартує пригодницька повість Пауля Маара “Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу”.

Це історія не про чарівні пристрої. Це – щира, іронічна й трохи божевільна казка про те, як легко ми плутаємо “хочу” з “потрібно”.

Пан Пляшкер і дивна субота

Почалося все з того, що пан Пляшкер дуже чекав на суботу. Але не просто так – він прагнув знову побачити Суботика. А для цього день за днем мав статися справжній календарний фокус: сонце в неділю, робочий понеділок, прихід пана Вівторакуса у вівторок, і, головне – грім у четвер чотири рази. Як вам таке?

І тут Пляшкер вирішив діяти рішуче – сам зімітував грім за допомогою бляшанок, качалки та ополоника. От де була фантазія! І… Суботик повернувся. Улюблений маленький бешкетник, який кличе його татком і обожнює їсти все, що бачить – навіть ніжки від стільців.

“Агов, татку! Не треба було мені підгризати ніжок у цього стільця. Тепер ви на мене сердитеся?” – так починається нова глава у житті Пляшкера.

Мрії здійснюються – але не зовсім так

Далі – як у серіалі: що не бажання, то пригода. Пан Пляшкер просить водолазний костюм – отримує два. Хоче грошей – отримує купу різної валюти, включаючи динари. А коли бажає поїсти – ковбаски замінюють делікатеси у ресторані, а його самого виганяють за зіпсоване меню.

Згодом герої:

• переносяться на чуже горище (випадково);
• знайомляться з поліцією (бо хтось викликав через “чужинців у водолазних костюмах”);
• за допомогою бажання рятують папугу, який втік і сів на чай до сусіда;
• навіть тікають на безлюдний острів, де замість раю – туристи й сміття.

І це все – через неакуратні формулювання бажань. Ну погодьтесь, коли загадуєш “банкноти”, а з’являється… млинок для кави – це вже щось не те. Машина, чесно кажучи, почала давати збої.

“…я на мить уявив собі, якого коника ви з машиною викинете, тільки-но її ввімкнете…” – Суботик завжди знає більше, ніж здається.

Коли бажання стає небезпечним

Цікаво те, що найбільше напруження у повісті – не під час втечі від поліції й не тоді, коли авто в’їжджає у вітальню пана Амфібера. Кульмінація – це момент, коли Пляшкер і Вівторакус одночасно загадують бажання.

Машина починає перегріватись. Суботик знемагає, лампочки вибухають, і стає по-справжньому страшно.

“Двоє протилежних за змістом бажань змагаються між собою. Подужає або машина, або я. Для слабшого це закінчиться погано. Страх як погано…”

Суботик зомліває. Пляшкер лякається за друга. Вперше в його очах не “машина” – головне, а “хтось”, хто поруч.

Поломки, яблуні в кухні та останнє бажання

Машина все частіше поводиться як божевільна: замість п’яти марок – п’ять шкварок, замість шапки – жабка, а замість сніданку – макарони в кожній шухляді кухні. І що ж робити? Суботик сам лагодить машину: шукає дріт, огірки (собі на перекус), викрутку… Але результат нульовий.

Тоді Пляшкер наважується загадати найважливіше. Але не одразу. Спершу ще трохи бажань – і нарешті:

“Я хочу, щоб Суботик назавжди залишився зі мною!”

Остання синя цятка зникає. Магія зникає. Але лишається те, що насправді має значення.

То що ж у підсумку?

Ця повість – не лише про дитячі мрії. Вона про вибір. Про уважність до слів. Про цінність стосунків. І про те, що жодна машина не замінить дружби.

Суботик – це не чарівник, це дзеркало: він показує, хто ти, що тобі насправді треба, і навіщо ти взагалі мрієш. І знаєте що? Іноді варто просто сісти на кухні, випити чаю з другом і згадати – диво вже тут, поруч. Просто зверни увагу.