Переказ (скорочено) повісті «Собаче Серце» Булгаков
Москва. Зима. У завірюсі під застарілим магазином тулиться пес із опіком на боці, що його щойно обварив кухар. Ім’я пса – Шарик. І тут з’являється він – статечний, ситий чоловік, який пахне лікарнею і сигарами. Пригощає ковбасою й кличе з собою. Так у житті безпритульного пса починається зовсім нова глава.
Пес, що потрапив у золоті умови
Господарем виявляється професор Пилип Пилипович Преображенський – знаменитий хірург, який лікує клієнтів “по секрету”: пересаджує їм залози для омолодження. У квартирі пса зустрічає асистент Борменталь, дві прислуги й запах ситого життя. Пес підозрює пастку, намагається тікати, але марно – його присипляють і… починається експеримент.
“Терор нічого не дасть, яким би він не був: білим, червоним, чи навіть коричневим”, – заявляє професор. І ці слова стануть ще більш символічними пізніше.
Експеримент на межі фантастики
Шарикові пересаджують гіпофіз і чоловічі залози – від не надто добропорядного суб’єкта на ім’я Клим Чугункін, алкоголіка й вуличного музики. І що ви думаєте? Через кілька днів пес починає говорити, лаятися, ходити на задніх лапах… а згодом і повноцінно “олюднюється”.
Шарик стає Поліграфом Поліграфовичем Шариковим. Його мова – суміш вуличної лайки та газетних штампів. Його поведінка – як у дитини, що вирвалася з клітки моралі. І найстрашніше: він має претензії.
“Пролетарій… який має калоші, але не хоче їх знімати”
От так Преображенський характеризує нову реальність, у якій Шариков чудово прижився.
Від песика до монстра побуту
Професор і Борменталь намагаються виховати свого “виплідка”. Але дарма. Шариков плює в кути, переслідує служницю, грає на балалайці, не миється, не читає, зате веде політичні розмови – і все це з величезною впевненістю.
“Я – із пролетаріату!” – кидає він.
Його запалена голова – ідеальний ґрунт для ідей Швондера, голови домкома. І ось Шариков уже домагається прописки, вимагає частку квартири, приносить довідки з роботи – він завідує відділом із вилову бездомних тварин (так, іронія просто б’є по скроні).
“Після вас усіх – хоч потоп!” – підсумовує він, коли на черговій вечері влаштовує скандал.
Донос, грань і повернення
Коли Шариков подає на Преображенського донос – за контрреволюційні розмови, заборону читати Енгельса і погрозу “вистрелити в Швондера” – чашу терпіння переповнено. У той момент, коли Шариков дістає револьвер і погрожує, професор і Борменталь мовчки вирішують – експеримент слід згорнути. Без зайвого шуму й крові. Вони повертають пса до початкової форми.
“Це вже не собаче серце… Це найгірше з людських”, – каже Преображенський
І в цих словах – не лише втома, а й розпач, сумнів, глибока самокритика.
Післяопераційна тиша
Через десять днів міліція з домкомом вривається до квартири – звинувачення в убивстві. Але замість тіла на них вибігає пес. Так, з лисиною, зі шрамом, але – пес. Усі мовчки розходяться. Життя триває.
“Шарик лежав на килимі. Його трохи боліла голова після операції, але він думав, що йому все-таки дуже добре живеться у професора”.
Що залишилось у підсумку?
Цей переказ – лише верхівка айсберга. У повісті кипить величезна кількість підтекстів: філософських, політичних, соціальних. Це не просто історія про собаку. Це розповідь про те, що не можна створити Людину з великої літери, просто вставивши їй залозу або гіпофіз. Бо людина – це не лише форма, це – зміст.
Як на мене, найгірше не те, що експеримент провалився. Найгірше – що він виявив правду. А правда така: іноді краще залишити пса псом. Хоч би тому, що він не пише доносів.
