Переказ (скорочено) роману «Портрет Доріана Ґрея» Вайлд

Це історія про те, що буває, коли краса – все, а совість – ніщо. Твір Оскара Вайлда “Портрет Доріана Ґрея” – не просто роман, а витончена провокація. У цьому переказі – головне з 20 розділів, без зайвого пафосу, але з усіма сенсами.

Знайомство з головними фігурами

Все починається в майстерні художника Безіла Холлуорда. Там він пише портрет юного Доріана Ґрея – красивого, як ангел, але ще безгрішного. У той самий момент з’являється третій – лорд Генрі Воттон, блискучий цинік і філософ дозвільного життя. І ось тут починається справжній сюжет.

“Молодість! Молодість! У світі нема нічого ціннішого!” – вигукує лорд Генрі, буквально підсипаючи отруту в душу Доріана.

Вражений цією ідеєю, юнак озвучує фатальне бажання: “Коли б старів цей портрет, а я залишився б молодим – я б душу віддав…”

Театр, кохання і перша тріщина

Незабаром Доріан знайомиться з Сибілою Вейн – актрисою, яка грає Джульєтту в дешевенькому театрі. Він закохується. Щиро. Так, що навіть запрошує туди лорда Генрі та Безіла. Але на тій самій виставі Сибіла грає кепсько – бо вперше в житті відчула справжнє кохання і втратила смак до фальшивої сцени.

Доріан же, який кохав у ній саме образ, миттєво охолов:

“Ви вбили моє кохання”, – холодно каже він, залишаючи її.

Наступного дня Сибіла вкорочує собі віку. А Доріан… дивиться на портрет – і бачить зміну: уста на картині стали жорсткішими.

Ідеальний злочин

Злякавшись змін, Доріан ховає портрет у дитячу кімнату під ключ. А сам – береться до нового життя. Баланс простий:

• зовнішність – незмінно молода,
• портрет – старіє, гнівається, страждає.

Юнак занурюється в розваги, інтриги, екзотику, гріхи. А роки йдуть. Легенди про нього множаться. Але хто повірить у щось погане, дивлячись на цього вродливого красеня?

Вбивство з пензлем у руках

Минає вісімнадцять років. Доріан не старіє. Але портрет – стає дедалі потворнішим. І тут з’являється Безіл. Старий друг хоче побачити свою колись найкращу роботу. Доріан – показує. І Безіл у жаху:

“Я бачив в вас ідеал… Боже, кому я поклонявся!”

Те, що стається далі, – вибух. Гнів. Крик. І ніж. Доріан вбиває художника. А тіло… знищує за допомогою старого знайомого – хіміка Алана Кемпбела. Погрозами, шантажем. Так, просто. Холодно. Майже байдуже.

Привиди минулого

Далі – ще цікавіше. На сцені – брат Сибіли Вейн, Джеймс. Він майже вбиває Доріана, але не впізнає його: на вигляд юнакові двадцять, хоча минуло майже два десятиліття. Та є нюанс: стара п’яничка з опіумної нори каже:

“Ось уже скоро вісімнадцять років я його знаю, а він майже не змінився”.

Джеймс розуміє – це він. Але запізно. Через кілька днів Джеймса випадково вбивають на полюванні.

Спроба покаяння (і провал)

Після всього пережитого Доріан вирішує… бути хорошим. Так-так. Він навіть не спокушає молоду Гетті Мертон, хоча міг би. Вважає це початком нового шляху. І перевіряє портрет. А там – гірше, ніж було.

“Я вчинив милосердно. Але то була пиха, а не каяття…”

І тоді він розуміє: усе втрачено. Спалити портрет? Знищити доказ? Доріан бере ніж і втикає його в полотно.

Слуги чують крик. Забігають до кімнати. І бачать на стіні прекрасний портрет юного Доріана. А на підлозі – мерця з потворним обличчям. Тільки каблучки на пальцях підказують, хто це насправді.

Цікаві деталі, які важко забути

Ось кілька речей, які точно варто знати (або згадати):

• Портрет – символ душі. Він зберігає всі гріхи, як чорна скринька.
• Лорд Генрі – вчитель цинізму. Він ніколи не діє сам, але сіє зерна – і радіє врожаю.
• Кожен герой – алегорія. Безіл – мистецтво. Сибіла – чистота. Генрі – спокуса. Доріан – вибір.

І останнє, але важливе

Ви тільки вдумайтесь: заради вічної молодості Доріан віддав не лише душу, а й себе. Повністю. Цей твір – це не моральна притча, це попередження. Тонке. Блискуче. І дуже страшне.

А що, як би ви побачили свою душу – як портрет? Упізнали б її?