Проблематика комедії «Міщанин-шляхтич» Мольєр
Як вам ідея отримати титул… обдуривши самого себе? Пан Журден так і зробив – і став героєм комедії, яка, здавалось би, мала б смішити, але натомість змушує задуматися. І не раз. Мольєр у “Міщанині-шляхтичі” не просто покепкував із наївного буржуа – він викрив хвороби цілого суспільного класу. А проблем тут – як у серіалі з кількома сезонами.
То що ж саме приховано під комедійною маскою?
Проблема соціального самозаперечення
Хочу поділитися: головна проблема, яка одразу впадає в очі – це прагнення знецінити своє походження. Пан Журден соромиться, що він міщанин. Його не тішить достаток, власний дім чи родина. Йому треба більше. Тобто – титул, статус, дворянське походження. І що найсмішніше, він готовий платити за це будь-яку ціну.
Уривок із твору прекрасно це ілюструє. Ось цитата, після якої хочеться і сміятись, і плакати:
“Далебі, я рад би собі на руці два пальці відрубати, аби народитися вдруге – графом чи маркізом”.
Це вже не прагнення – це фанатична одержимість. Уявіть тільки: чоловік, який усе життя працював, заробив статки, раптом вирішує, що цього замало, бо він не “вельможний”. І тут Мольєр натискає на болючу точку – визнання себе “недостатнім” лише через соціальний статус.
Освіта як фарс – чи трагедія?
Це може вас здивувати, але в п’єсі освіта – теж проблема. Журден щиро хоче бути “освіченим”, але не для того, щоб стати розумнішим, а виглядати інтелігентно. Знання для нього – аксесуар, а не потреба. Уроки танців, музики, фехтування, філософії – усе для галочки, аби лиш виглядати як дворянин.
Хочу навести цитату, яка просто кричить про це:
“Навчіть мене орфографії… Далебі, понад сорок років розмовляю я прозою, а мені це ніколи й на думку не спадало”.
Замисліться. Людина все життя жила, не розуміючи, що розмовляє прозою. І це подається з таким гумором, що ледь стримуєшся не гримнути зі сміху. Але якщо копнути глибше – це біль. Біль людини, яка не має реальних знань, тільки фантомні уявлення про них.
Критика аристократії – тонка, але з присмаком жовчі
Давайте я проясню: Мольєр не ідеалізує ні буржуазію, ні аристократію. Обидва класи – під вогнем сатири. Дорант – граф, але нахабний і безсовісний. Його дружба з Журденом – чиста маніпуляція. Він бере в нього гроші, але обіцяє, що “говорив про нього в королівській спочивальні”. І це працює!
Як приклад можна навести:
“Я боявся, що ви образитесь, якщо я позичу в кого іншого”.
Ось і весь “аристократизм”. Образ графа у п’єсі – це зневага до людей, які користуються титулами як щитом для власної бездарності та шахрайства.
А ви знали, що граф Дорант дарує маркізі Дорімені коштовності Журдена від свого імені? Так, він краде не лише гроші, а й почуття.
Любов і шлюб як економічна угода?
Це вже зовсім сумно. Пан Журден прагне видати свою доньку Люсіль за шляхтича – аби отримати статус. Він відкидає Клеонта лише тому, що той не має титулу. Люсіль? Кохання? Почуття? Пфф, кого це цікавить. Головне – герб і корона над ім’ям.
Але Клеонт не здається. Він чесний і сміливий. І хоч не має знатного роду, він має головне – людську гідність. Слова Клеонта запам’ятовуються:
“Я не шляхтич, але я людина. І здатен зробити щасливою ту, яку кохаю”.
І це не просто фраза. Це – удар по всій системі фальшивих уявлень. Мольєр показує, що благородство – не в крові, а в діях.
Театр брехні: маскарад як порятунок
Цікаво те, що пана Журдена рятує… брехня. Так, саме так. Щоб отримати згоду на шлюб, Клеонт перевдягається в сина турецького султана, а Ков’єль інсценує “турецьку церемонію”. І що робить Журден? Вірить. Він танцює, співає, смішно вклоняється і кричить, що став мамамуші.
Іронія? Ще й яка! У погоні за фальшивим шляхетством він сам себе принижує. Його б’ють палицями під час церемонії, але він вважає це честю. Комічно? Так. Але і страшно.
Що болить у цій комедії
- Хибне уявлення про шляхетність.
- Соціальне приниження задля статусу.
- Маніпуляції псевдодрузів із вищого класу.
- Інтелект як декорація, а не цінність.
- Брехня як рятівний механізм.
І наостанок…
Комедія Мольєра – це більше, ніж смішна історія. Це попередження. Це дзеркало. І якщо в ньому ми бачимо пана Журдена, то маємо серйозно задуматись: а чи не ми самі зараз у його ролі?
От і все. І знаєте – хочеться, щоб ми сміялись не над собою, а разом із автором. Тоді комедія стане ліками. І, можливо, вже не треба буде вчити орфографію, щоби зрозуміти, що ти й так розмовляєш прозою.
