Проблематика роману «Собор Паризької Богоматері» Гюго
Знаєте, “Собор Паризької Богоматері” – це той текст, де, здається, кожна сторінка наштовхує на внутрішнє “Серйозно? Це було написано ще в 1831?” Бо відверто – проблеми, порушені у романі Гюго, звучать так, ніби зняті з заголовків новин або, принаймні, зі шкільної драми. І вони болять. Ріжуть. Тиснуть. Але при цьому не відпускають.
Людина і суспільство: коли всі проти одного
Хочете приклад? Будь ласка: Квазімодо. Потвора, глухий, із дивним іменем, що стало його тавром. Але хіба це виправдання для жорстокості натовпу? Здається, люди були готові знищити його просто тому, що він не вписувався в рамки. І тут проблема не в ньому – а в “нормальності”, яку вимірюють зовнішністю.
“Коли Квазімодо закричав: “Пити!”, усі стояли байдужі. Лише вона – Есмеральда – принесла йому воду”.
Ось вам і мораль: людяність – це вибір. І, як не дивно, обирають її одиниці.
Влада й релігія: святість чи гримаса?
А що скажете про Клода Фролло? Архідиякон. Учений. Служитель церкви. А ще – переслідувач, шантажист, душевно хворий від ненависті та пристрасті. Його фігура – це хрестоматійна антиклерикальна стріла в бік лицемірства.
“Я священик… я кохаю тебе. Дурна, я готовий тебе врятувати. Чи розумієш ти, що я втратив через тебе?”
Фролло губить не тільки себе, а й усіх навколо. Бо замість віри – контроль, замість милосердя – одержимість. Хочете ще? Згадайте, як Гюго описує Собор: ніби він сам – учасник подій, кам’яна сутність, яка бачить усе й мовчить.
“Собор стояв, незворушний, тоді як життя довкола гуло й падало”.
Можливо, це й є уособлення безпристрасної інституції, яка спостерігає за трагедією й не рухається, коли треба втрутитися.
Кохання: рятує, знищує, спалює
Що б хотілось сказати? У цьому романі кохання – це не романтика з трояндами. Це полум’я. І часом – це вогонь на вогнищі. У кожного героя – своя любов, але в жодного вона не щаслива:
- Квазімодо – відданий до болю, але нерозумілий.
- Есмеральда – сліпа в надії, але зраджена.
- Феб – легковажний, та надто пізно розуміє, що втратив.
- Фролло – спотворений своєю пристрастю.
“Ось усе, що я любив”, – каже Квазімодо, дивлячись на тіла Есмеральди і мертвого архідиякона.
І ця фраза – як фінальний акорд: коли любов стає трагедією.
Народ і влада: маса чи сила?
Річ у тім, що у Гюго натовп – це амбівалентна істота. Він то безжальний (згадайте сцену побиття Квазімодо), то благородний (коли аплодує його мужності). Але завжди – непередбачуваний. У цьому відображена ще одна проблема: влада боїться народу, але й вміло ним маніпулює.
“Король Людовік XI сказав: “Цей натовп більше схожий на хвилю: його не приборкаєш, але можна направити””.
Чи чули ви більш влучне пояснення популізму?
Дитинство, якого не було
Проблема сирітства, відторгнення, самотності – теж не обійдена. І тут – не тільки Есмеральда, яка не знала батьків. А ще Квазімодо, покинутий і приречений. І Гудула, чия донька зникла, а душа застрягла в болі на роки.
“Вона тримала в руках дитячий черевичок і дивилася на нього, наче в очі часу”.
Цей образ розриває. Бо як можна зшити розірване серце?
Основні проблеми роману у двох словах
Для зручності – список тем, які варті окремої рефлексії:
- Дискримінація за зовнішністю
- Зловживання владою
- Релігійний фанатизм
- Втрата дитинства
- Ілюзорність кохання
- Жорстокість натовпу
- Конфлікт духовного і тілесного
- Людяність у нелюдському
Кожна з них – не просто художній хід. Це дзеркало. І, чесно кажучи, дивитися в нього часом моторошно.
Погляд збоку: роман на всі часи
Цікаво те, що Гюго написав цей твір, обурений тим, як люди нищать пам’ятки архітектури. Але в результаті – створив роман, який став пам’яткою про знищені душі. Усі його герої – жертви. Хтось – суспільства. Хтось – власних пристрастей. Але, здається, найбільша проблема роману – не фізична потворність чи бідність. А байдужість.
“Людина, яка написала слово ANAГKH на стіні Собору, зникла. Але слово залишилося”.
Ось що залишає більший слід – не тіло, а смисл.
А тепер подумайте: хто для вас Квазімодо? І чи не сидить у кожному з нас свій Фролло, якого потрібно вчасно спинити?
