Проблематика трагедії «Ромео і Джульєтта» Шекспір

Любов і смерть. Мир і війна. Молодість і старість. “Ромео і Джульєтта” – це не лише романтична історія з трагічним фіналом. Це – цілий спектр проблем, які болять досі. І болітимуть ще довго.

Ворожнеча як форма сліпоти

От уявіть: Верона, сонце, музика… але щойно Монтеккі і Капулетті з’являються на одній вулиці – одразу лунає брязкіт мечів. Чому? Та ніхто вже й не згадає, з чого все почалося. І це, між іншим, перша велика проблема п’єси – бездумна, закореніла ненависть.

“Знов починають свої чвари давні / й чужою кров’ю кроплять розлад свій” – каже хор у прологу.

А далі – все як у поганому ланцюговому сценарії: Меркуціо гине, Тібальт гине, Ромео гине, Джульєтта гине. А причина? Просто дві родини не можуть поділити місто.

Молодь проти батьків

А тепер поговоримо про другу болючу тему – конфлікт поколінь. Ромео і Джульєтта – підлітки, які щиро, по-справжньому закохуються. Але їм ніхто не довіряє. І головне – ніхто не слухає. Батьки Джульєтти, наприклад, вирішують усе за неї. Їй оголошують про весілля з Парисом так, ніби вона – лялька з сукнею, яку треба гарно видати.

Батько кричить:

“Пасись де знаєш, тут тобі не жити! / Зваж це, бо жартувати я не звик”.

Сильно? Жорстоко? А як щодо мамки, яка раніше підтримувала Джульєтту, а тут раптом каже: мовляв, Парис – класний, одружуйся і не скигли.

От і виникає питання: чи може вирости щаслива дитина в середовищі, де не зважають на її волю?

Кохання: миттєве чи справжнє?

Хочу поділитися думкою: ще одна проблема трагедії – питання про глибину почуттів. Вони ж знали одне одного кілька годин, а вже – весілля? Багатьом дорослим глядачам чи читачам це здається нереальним.

Але тут є нюанс. У п’єсі Шекспіра не йдеться про “логічну любов”. Це – не контракт, не обчислення. Це – вибух. Це як електричний струм. Ромео, побачивши Джульєтту, каже:

“Чи ж я до цього вечора любив? / Я вперше тут красуню справжню стрів”.

Можна посміхнутися, але ця фраза – чесна. І саме така чесність, у поєднанні з юністю, робить цю історію настільки болісною. Бо вона – про справжні емоції, а не про вигідні союзи.

Мовчання – теж проблема

Цікаво, що майже всі трагедії в п’єсі трапляються через відсутність інформації або мовчанку. Наприклад:

• Ромео не отримав листа від отця Лоренцо, тому подумав, що Джульєтта мертва.
• Джульєтта не сказала батькам про свій шлюб.
• Меркуціо не знав про стосунки між Джульєттою і Ромео – тому так запекло змагався з Тібальтом.

Ось вам цитата, яка звучить страшно, якщо вдуматися:

“Недобрий! Не лишив мені й краплини? / Я цілуватиму твої вуста – / ще, може, є на них отрути трохи”.

Це – останні слова Джульєтти перед самогубством. Вона не знала правди. Її ніхто не попередив. І тут ми стикаємося з питанням: чи не є мовчання найгострішою зброєю?

Жінка – як об’єкт, а не суб’єкт

До речі, ще одна тема, яка пульсує між рядків, – це становище жінки. Джульєтта має все: розкіш, ім’я, підтримку. Але немає права голосу. За неї вирішують, з ким їй бути, куди йти, що казати.

Чи відомо вам, що вона навіть не мала можливості відкрито оплакати смерть Тібальта – бо вже мусила думати, як захищати Ромео? “Я цілуватиму твої вуста…” – знову ця фраза, у якій більше розпачу, ніж у всьому родинному склепі.

Ця проблема – універсальна. Вона й зараз на часі. Бо право на вибір – це не розкіш. Це базова потреба.

Що за цим усім стоїть?

Якщо стиснути проблематику трагедії “Ромео і Джульєтта” в кілька тез, от що ми отримаємо:

• Ненависть – заразна. І небезпечна.
• Любов без підтримки приречена.
• Батьки мають слухати, а не наказувати.
• Мовчання – іноді гірше за брехню.
• Жінка має право на вибір – завжди.

А що, якщо я скажу, що ця трагедія могла б не відбутися, якби просто вчасно надійшов лист? Якби хоча б один дорослий підтримав Ромео і Джульєтту? Якби батько замість крику сказав: “Доню, поясни мені…”.

Це наводить на думку, що трагедія – це не завжди карма чи доля. Часто це – наслідок бездіяльності. Недовіри. Байдужості.

Фінал? Він не про смерть

Насправді, ця п’єса – не про смерть. Вона – про пробудження. Бо лише через втрати обидві родини нарешті зрозуміли ціну своїх вчинків.

“Я більше дам. / Я виллю їй стату́ю щирозлотну…” – говорить Монтеккі. Але… надто пізно.

Чи могли вони вижити? Чи все ж доля була сильнішою? І чи не нагадує ця історія сучасну – там, де люди сперечаються про пусте, а діти – страждають по-справжньому?