Продовження оповідання «Віють вітри, віють буйні» Винниченко

Надворі ще трималася ніч, але в темряві вже з’являлося щось інше – не страх, а тиха втома після сліз. Вітер у димарі стих, наче йому теж стало соромно за свій нічний галас. Лампадка давно згасла, і хата стояла в напівтемряві, спокійній, майже лагідній.

Гринь прокинувся першим. Він не одразу зрозумів, де він і чому так тепло біля щоки. Повернув голову – і побачив Саньку. Вона спала нерухомо, злегка розтуливши губи, наче ще доспівувала вві сні ту саму пісню. Її рука лежала на подушці, між ними, і Гринь якийсь час боявся поворухнутися, аби не злякати цю тишу.

Йому вперше не хотілося кричати, кликати, наказувати. Хотілося лежати й дивитися. І згадувати.

Він пригадав, як учора називав її Рябухою. Як сміявся. Як сердився, коли вона не так швидко подавала тарілку. І від цих згадок у грудях з’являлося щось колюче, неприємне, схоже на те, що буває перед сльозами, тільки без сліз.

Санька поворухнулася, відкрила очі й відразу ж сіла, ніби злякалася, що проспала щось важливе. Побачивши, що вже ранок, вона зітхнула і спробувала встати з печі.

– Сань… – тихо сказав Гринь.

Вона здивовано глянула на нього. Він ніколи не кликав її так – без крику, без наказу.

– Що?

Гринь трохи помовчав. Слова не хотіли складатися, застрягали десь у горлі.

– Ти… не йди ще, – нарешті вимовив він. – Посиди.

Санька знизала плечима й знову сіла. Вона дивилася на нього уважно, насторожено, наче чекала якогось нового жарту або пастки. Але Гринь мовчав. Йому просто хотілося, аби вона була тут.

– Ти сьогодні добра, – несподівано для себе сказав він.

Санька хмикнула.

– Сьогодні, – повторила вона. – А завтра?

Гринь не знав, що відповісти. Він тільки опустив очі й смикнув пальцями край кожуха.

– Я більше не буду… – почав він і знову замовк.

– Не будеш що? – спитала Санька без злості, швидше з цікавістю.

– Не буду… як учора. І раніше.

Вона мовчала. Потім повільно злізла з печі й пішла до мисника. В хаті знову залунали звичні звуки – дзенькіт посуду, шарудіння ганчірки. Але тепер вони не лякали. Вони були частиною ранку.

– Побачимо, – сказала Санька, не обертаючись.

Гринь кивнув, хоч вона цього не бачила. Він зліз із печі слідом за нею. Ноги трохи тремтіли, але не від страху, а від чогось нового, незрозумілого. Йому хотілося зробити щось правильне, хоча він ще не знав як.

Він узяв віник і почав незграбно підмітати підлогу, здіймаючи куряву.

– Ти що це? – озвалася Санька.

– Допомагаю, – відповів він тихо.

Вона подивилася на нього довше, ніж треба було, і вперше за весь час усміхнулася – ледь помітно, кутиком губ.

За вікном починало сіріти. Вітер уже не віяв буйно. Він просто ходив між хатами, тихий, майже домашній, ніби й сам знав: цієї ночі щось змінилося.