Реферат на тему “Франческо Петрарка”

Коли в історії літератури заходить мова про нову епоху, одне ім’я спливає неминуче – Франческо Петрарка. Він не просто писав вірші. Він розвернув у бік людини всю європейську думку. А тепер – по черзі, просто й цікаво.

Дитинство в тіні вигнання

Народився Петрарка 20 липня 1304 року в італійському місті Ареццо. Його батько, вигнаний із Флоренції через політичні чвари, переїхав із родиною до Авіньйона – французького міста, де на той час мешкали римські папи. Саме там Петрарка змалку бачив не лише церковну пишність, а й людські слабкості.

Знаєте, що цікаво? Хоч батько хотів бачити сина юристом (навчання в Монпельє та Болоньї – не аби яка інвестиція!), Франческо тихцем читав Цицерона, латинську поезію й мріяв… писати.

Зустріч із Лаурою: кохання, яке стало легендою

А тепер увага – 6 квітня 1327 року. Петрарка заходить у церкву Святої Клари. І тут – бах! Його погляд перетинається з очима незнайомки. Це була вона – Лаура. Ні, він не заговорив з нею. Але щось у тій зустрічі запалило пожежу на десятиліття. Вона стала героїнею його сонетів, джерелом болю, захоплення, натхнення.

Почитайте, яка краса! Ось цитата з одного із сонетів, що говорить сама за себе:

Я був у полоні очей її,
Й забув про волю, про свій шлях, про себе.
Не було в світі більшої потреби,
Ніж бачити її… хоч у журбі.

Ці рядки – про любов і про неможливість любові водночас. І саме в цьому – його магія.

“Книга пісень” – поетичний щоденник душі

От уявіть собі: 366 віршів, більшість з яких – сонети, розділені на дві частини – до і після смерті Лаури. Це Il Canzoniere, тобто Книга пісень. Але не дайте себе обдурити – це не просто пісні про кохання. Це глибокі психоемоційні занурення.

Очі її – моє сонце і мій сніг,
Усмішка – вітер, що ламає гілля.
Любов – це в’язниця без замка і ключа,
Та в тій неволі я щасливий, як ніколи.

Ви тільки вдумайтесь: ці тексти читали на королівських дворах, копіювали монахи, перекладали поети Ренесансу. І все через те, що вони звучали… по-людськи.

Латинські твори: інша сторона медалі

А знаєте що? Петрарка писав не лише італійською. У нього було повно серйозних латинських трактатів. Наприклад:

• “Африка” – епічна поема про Сципіона Африканського.
• “Про презирство до світу” – діалог із самим Блаженним Августином.
• “Листи без адреси” – гнівна сатира на моральне падіння папської курії.

Це була інтелектуальна важка артилерія. І хоч сам він більше цінував свої латиномовні твори, історія віддала першість його італійським віршам. Бо саме в них – живий Петрарка.

Внесок у гуманізм і літературу

Хочу поділитися цікавою штукою. До Петрарки література була або суто релігійною, або про героїв. А він – уперше – вивів на сцену особистість. Страждання, сумніви, кохання, сором, покаяння. Його поезія – це щоденник серця. Він не моралізував, він відчував. І в цьому – весь гуманізм.

Дозвольте навести кілька моментів, чим Петрарка “перевернув гру”:

• Почав писати про почуття як про головну тему.
• Заклав основу для нової поетичної мови.
• Надихнув Данте, Боккаччо, а пізніше – і Шекспіра.
• Увів форму сонета в моду на віки.

Його називають батьком гуманізму. І не дарма.

Родина, мандри, людяність

А тепер – трохи домашнього тепла. Петрарка мав двох дітей – Джованні й Франческу. Хоч був у духовному сані. Як так? А ось так. Бо був людиною. Мандрував Італією, проповідував відродження Римської республіки, спілкувався з Боккаччо, а ще – першим у Європі зійшов на гору “просто так” – заради краси природи.

Це може вас здивувати, але саме завдяки цьому походу Петрарку вважають першим альпіністом в історії.

Актуальність: живий як ніколи

Чи не здається вам дивним, що поета XIV століття читають у XXI? Але причина дуже проста. Він говорить про вічне. Усі ми закохувалися без взаємності. Усі ми сумнівалися. Усі ми шукали сенс.

От вам приклад:

Я бачив світ у її погляді,
Та світ – то не її серце.
Вона ішла повз – мов тінь.
Я залишався – мов камінь.

Це можна написати сьогодні у стори – і це буде боліти так само.

Висновок

Петрарка не просто відкрив нову сторінку – він написав цілу книжку про те, ким може бути людина. І ця книжка ще довго не втратить актуальності.