Скорочена біографія Джонатана Свіфта

Його ім’я – Свіфт. Джонатан Свіфт. Він був тим самим чоловіком, який придумав світ, де люди їдять одне одного – буквально. А ще – країну, де війни ведуться через спосіб розбивання яєць. І це лише верхівка айсберга.

Хочете дізнатися, хто ж цей сатирик, що висміював людство з такою пристрасною точністю, що йому аплодували і лаялися водночас? Давайте розберемося.

Народження серед бурі

Джонатан Свіфт народився в Дубліні в 1667 році. Його батько помер ще до його народження, залишивши сім’ю в боргах. Уявіть: мати змушена поїхати до Англії, а хлопця віддають на виховання дядькові. Непоганий старт, правда? Та саме це життя навчив його жорстко дивитись на світ.

Навчався він у Кілкенні-коледжі, а потім у Триніті-коледжі, але не те щоб з особливим запалом. Освіту отримав, звісно, та з підозрою ставився до “наукових премудростей” усе життя. І ви це відчуєте, коли читатимете його “Мандри Гуллівера” – там є одна наукова академія, в якій вчені намагаються видобувати сонячне світло з огірків. Це вже діагноз, ні?

У секретарях у знатних

Маючи талант до слова і нестандартне мислення, Свіфт став секретарем у впливового Вільяма Темпла. Там він, між іншим, познайомився з маленькою дівчинкою на ім’я Естер Джонсон – його майбутньою музою і… загадкою для біографів. Одні вважають, що вона була його коханою, інші – що лише духовною супутницею. Але без неї не було б “Щоденника для Стелли” – однієї з найбільш особистих книг письменника.

Писати, щоб жалити

Писати Свіфт почав із поезії, але справжній резонанс викликала його “Казка бочки” – безжальна сатира на всі три головні християнські течії. Її негайно заборонив Ватикан. А от “Битва книг” висміювала сучасних авторів, підносячи античних. Та й загалом Свіфт ніколи не соромився обирати сторону – навіть якщо це означало образити половину читацької аудиторії.

Ірландія: біль і бунт

Свіфт не був байдужим до Ірландії. Хоч і англіканський священник, він став справжнім голосом пригнобленого ірландського народу. У “Листах сукнороба” він закликав бойкотувати англійські товари. А в памфлеті “Скромна пропозиція” вдарив по нервовій системі імперії:

“…продавати дітей бідняків на м’ясо – це, можливо, єдиний спосіб врятувати економіку…”

Ні, він не був божевільним. Це була сатира. Жорстка, колюча, але страшенно правдива.

Гуллівер – ідеальна зла іронія

“Мандри Лемюеля Гуллівера” – його найвідоміший твір. Книга складається з чотирьох частин, кожна з яких – інтелектуальний штурм людської глупоти:

1. Ліліпути – маленькі люди з великим его.
2. Велетні – масштабне дзеркало, в якому людські пороки виглядають ще бридкішими.
3. Лапута – світ, де вчені втратили зв’язок з реальністю.
4. Гуїгнгнми та єгу – моральна вершина і гнилизна одночасно.

“Я згоден терпіти людські вади, але коли до них додається ще й пихатість – терпіння моє виснажується”.

Так писав сам Свіфт. Не розчарований, а скоріше – глибоко ображений тією недосконалістю, яку бачив у людях.

Особисте життя під знаком таємниці

А тепер трішки особистого. Свіфт був близький не лише зі Стеллою. З’явилася й інша Естер – Ванесса. Її листи до нього збереглись, і вони вражають щирістю:

“Якщо Ви вважаєте, що я пишу занадто часто до Вас… то, будь ласка, напишіть хоч щось, щоб я знала, що Ви не забули мене”.

Коли вона померла, частину спадку заповіла другові Свіфта – Джорджу Берклі. Саме той Берклі, філософ.

Кінець, що схожий на поему

Після смерті Стелли Свіфт почав згасати. Хвороба, психічний розлад, мовчання. Але навіть це він перетворив у літературу – “Вірші на смерть доктора Свіфта” стали його літературним автопортретом. А на надгробній плиті в соборі Святого Патріка написано:

“Іди, подорожній, і візьми приклад, якщо можеш, з того, хто мужньо боровся за справу свободи”.

А ви знали, що він перед смертю залишив гроші на побудову психіатричної лікарні? Вона працює й досі. Це теж частина його спадку.

Що лишилося після Свіфта?

• “Казка бочки” – сатира на церкву.
• “Битва книг” – вічна суперечка старого і нового.
• “Щоденник для Стелли” – світла ностальгія.
• “Мандри Гуллівера” – хрестоматія людських вад.

Його творчість – не просто слова. Це діагнози. Це дзеркала. Це поштовхи думати. І навіть коли хочеться сказати: “Та ну, це занадто”, – раптом розумієш: а він мав рацію.

Цікаво, що цей ніби похмурий і цинічний чоловік умів любити. Любити своїх персонажів, свою Ірландію, своїх Естер. Але не любити людство загалом – бо надто добре його розумів.

То що ж?

Джонатан Свіфт – це більше, ніж просто письменник. Це людина, яка бачила крізь суспільство. І не мовчала.