Стислий переказ етюду «Цвіт яблуні» М. Коцюбинського
У темному, наповненому тривогою будинку головний герой – письменник – намагається уникнути жахливої реальності: у сусідній кімнаті його маленька донька бореться зі смертю. Він зачинився у своєму кабінеті, відгородившись від звуків її важкого дихання. Але навіть крізь двері він чує той болісний, протяжний свист, що виривається з її грудей.
«Я щільно причинив двері од свого кабінету. Я не можу… я рішуче не можу чути того здушеного, з присвистом віддиху, що, здається, сповняв собою весь дім.»
Чоловік ходить кімнатою, відчуваючи, як напруга стискає його груди. Здавалося б, його повністю поглинуло горе, та попри це, він помічає навіть дрібниці: як розташована фотографія на столі, як змінюється світло лампи. Це дивує його самого – як може його розум чіплятися за незначні деталі в той момент, коли життя його дитини вислизає крізь пальці?
З-за вікна долинає стукіт калатала нічного сторожа. Звук глибокий, монотонний, ніби нагадує: світ за межами цього будинку живе за своїм звичним ритмом. Ця байдужість довколишнього світу лякає героя, змушує ще гостріше відчути свою самотність перед обличчям трагедії.
Але найстрашніше – це думка, що він спостерігає за власним горем, аналізує його. В одну мить він ловить себе на тому, що уява вже переносить цей нічний жах в можливий літературний сюжет. І це відкриття шокує його.
«Ох, як мені гидко, як мені страшно, як ся свідомість ранить моє батьківське серце…»
Його охоплює розпач. Він чіпляється за кожну можливість, намагаючись думати, що все ще може змінитися. Але коли раптом будинок пронизує страшний жіночий крик, він розуміє: усе закінчено.
Він мчить у спальню, але зупиняється на порозі. Його погляд фіксує все до дрібниць: маленьке нерухоме тіло на білому рядні, кволе світло ранку, пляшечку з ліками на столі, незгашену свічку. Його внутрішній голос знову нашіптує:
«Запам’ятай це… Колись воно здасться тобі як матеріал…»
Батькове серце стискається від болю. Він не хоче думати про це як про історію – він хоче повернути свою дитину. Але реальність безжальна.
Він виходить у сад. Навколо – весна. Сонце, спів птахів, яблуневий цвіт. Природа святкує життя, навіть у той час, коли його світ руйнується.
«Цвітуть яблуні. Сонце вже встало і золотить повітря. Так тепло, так радісно…»
Це несправедливо. Але саме ця краса природи змушує його заплакати. Вперше за весь цей час біль проривається слізьми.
Він повертається до доньки, приносить у жменях квіти яблуні та засипає її тіло пелюстками. Тепер вона спить у білому квітковому савані – така ж чиста і ніжна, як той цвіт, що падає на її нерухомі рученята.
«Моя мила донечко, ти не гніваєшся на мене?»
