Альфред Марґул-Шпербер

Чесно кажучи, цей вірш – не для легкого читання. Це спогад, вирок, крик із глибини людської душі. І щоб не

Знаєте, є такі рядки, після яких не хочеться говорити – хочеться мовчати й думати. Саме таким є вірш Альфреда Марґул-Шпербера

Чесно кажучи, цей вірш – не з тих, що читаються на одному подиху. Він не дарує легкості. Не обіцяє зцілення.

Коли я вперше прочитав цей вірш, мене ніби щось всередині стиснуло. Знаєте, бувають тексти, які просто викликають цікавість. А бувають

У двох словах? Пам’ятати – це боляче, але не пам’ятати – злочин. А тепер розберемося глибше, бо цей вірш –

Коли назва лісу стає синонімом пекла – це вже не просто ліричний вірш, а вибух пам’яті, протест і крик людяності.

Хм… дайте мені подумати про це… Чи може один короткий вірш вмістити більше болю, ніж томи мемуарів? Без перебільшення –

Це не просто вірш. Це емоційна хвиля, яка накриває зненацька – без попередження, без права на спокій. І водночас –

Уявіть собі: слово, що раніше пахло травами й лісом, раптом починає пахнути димом – димом спалених тіл. Саме про таку

Ви тільки вдумайтесь: одне єдине слово – Бухенвальд – і вже мороз поза шкірою. Але для поета Альфреда Марґула-Шпербера це