Собор

У кожному творі є персонаж, якого не хочеш розуміти. Не хочеш – але мусиш. Бо через нього автор показує, як

Коли говоримо про людей, які “тримають планету” – не в переносному, а в буквальному сенсі, – то Ізот Іванович Лобода

От чесно: коли читаєш “Собор” Олеся Гончара, то не можна пройти повз Ягора Катратого. Ні, це не головний герой. Не

Вона не вписується. Вона – не про зручність. І тим більше – не про шаблони. Єлька Чечіль із роману “Собор”

Ось вам цікавий момент: у романі “Собор” Олеся Гончара є персонаж, який, попри юний вік, поводиться як справжній моральний камертон.

Здавалося б, жили в одному місті, дихали одним повітрям, ходили біля того самого собору. Але яка між ними прірва! Одна

Між ними – прірва. Хоча й виросли на одній вулиці Зачіплянки, під звуки заводських сирен і з видом на собор.

Чесно кажучи, у “Соборі” – не просто персонажі. Це справжні архетипи. Їх не читаєш – їх відчуваєш. Вони або зачіпають

Уявіть собі: ніч. Тиша. Зачіплянка ніби заснула, але насправді – гуде від напруги. Бо наприкінці роману “Собор” усе зійшлося в

Чесно кажучи, “Собор” – не просто роман. Це цеглинка в національну свідомість, вкладена майстерно й натхненно. І щоб розкласти цю