Актуальність творчості Сапфо сьогодні

Здавалося б – поезія, якій понад 2600 років. Та щойно прочитаєш кілька рядків Сапфо – і стає ясно: це звучить і досі.

Поетеса, яка випередила час

От уявіть: VI століття до нашої ери. У світі, де жінці відводиться місце лише в тіні чоловіка, з’являється Сапфо – жінка, яка не просто пише, а пише про себе. Вона говорить прямо, без прикрас, без обхідних шляхів. І говорить не про героїзм чи богів. Вона говорить про любов, ревнощі, тугу. Про внутрішнє. Про те, що болить.

Цікаво те, що це було радикально не лише в той час – це й зараз звучить дуже по-сучасному. Адже що робить будь-який поет чи поетеса ХХІ століття? Пише про себе. Пише прямо. Відверто. Як Сапфо.

Хочу поділитися: її вірш “До богів подібний мені здається” читається як сповідь кожної людини, яка хоч раз у житті переживала емоційний вибух закоханості:

Твій принадний усміх: від нього в мене
Серце перестало б у грудях битись;
Тільки образ твій я побачу – слова
Мовить не можу.

Нічого зайвого. Чистий нерв.

Що ми бачимо сьогодні? Те саме.

Дозвольте пояснити. В епоху, коли мільйони людей постять в інтернеті свої емоції, чесність стала валютою. І хто, як не Сапфо, перетворила внутрішнє на поезію ще задовго до появи хештегів? Її щирість – без фільтрів. Вона не намагалась здаватися “правильною” чи “гідною”. Вона просто була собою. І ця справжність, погодьтесь, досі дефіцит.

А ще – метафори. Прості, точні, пронизливі. Вони не втрачають сили й досі. Зверніть увагу на рядки з її гімну Афродіті. Цитата, яка зачіпає до глибини:

О, прилинь ізнов, од нової туги
Серце урятуй, сповни, що бажаю,
Поспіши до мене, вірна помічнице,
На допомогу.

Впізнаєте себе? От і я.

І ще одна важлива штука: голос жінки

Як на мене, одна з найактуальніших тем – це право жінки на власний голос. І Сапфо ним користувалась. Потужно. Без вибачень. Вона не просто говорила про любов – вона формувала альтернативний жіночий простір. Її “Дім Муз” – це не гурток. Це ціла школа жіночої творчості, спільнота натхнення і самовираження.

А тепер порівняймо. Сьогодні – жіночі книжкові клуби, поетичні слеми, освітні проєкти. Феміністичні ініціативи у мистецтві. Сапфо була першою, хто зробив подібне. Без підтримки грантів. Без аудиторії у соцмережах. Просто – бо не могла мовчати.

Не в силах ткати я –
Серце болить,
O рідна мамо!
Жагою, мов вогнем,
Мучить мене
Кіпріда ніжна.

Спробуймо сказати, що це не звучить, як пост у сучасному блозі. Не вийде.

Чи все ще доречна “лесбійська” лірика?

Між іншим, Сапфо стала символом лесбійської культури. Слово “лесбійка” – походить з назви її рідного острова. Але річ у тім, що Сапфо – не про сексуальність у її вузькому розумінні. Вона про любов – глибоку, ніжну, часто болючу.

А знаєте що? У світі, де тема ЛГБТ досі викликає суперечки, вірші Сапфо – це ніжний, але твердий голос про право на почуття. Про право любити. Без табу. Без страху.

І ось вам приклад:

Не можна не згадати і про імена її учениць – Анагора, Горго, Евніка. Їм вона присвячувала епіталами – весільні пісні. А це вже, погодьтеся, не просто дружба.

Її тексти вчать розуміти складність людських почуттів, і не судити. Це – урок, який досі мало хто вивчив.

Чому вона досі звучить?

Хочу сказати, що Сапфо – це не “антична класика”. Вона не музейна. Вона жива. І тому її читають сьогодні:

• У старших класах та університетах;
• У театральних постановках;
• У творах сучасних поетів і поеток;
• У ЛГБТ-маніфестах і феміністичних збірках;
• У піснях, що адаптують її тексти.

А ось ще приклад: Леся Українка – у дитинстві пише вірш “Сапфо”. А вже в зрілості створює драму з тією ж назвою. Бо бачить у ній не тільки жінку-кохану, а жінку-воїна. Людину, що живе і пише попри. Це ж хіба не актуально?

У чому ж феномен?

Можливо, річ у тому, що Сапфо не моралізувала. Не повчала. Вона жила словами. І робила це так, що навіть після тисячоліть її тексти читаються не як історія, а як дзеркало.

Чи вам відомо, що Солон, той самий реформатор, почувши вірші Сапфо, сказав, що не хоче помирати, поки не вивчить їх напам’ять?

Ну і як після цього сказати, що вона неактуальна?

Кілька причин, чому Сапфо нам ще довго не набридне:

1. Вона говорить про емоції, а не події. А емоції – поза часом.
2. Її тексти легко читаються. Нічого надуманого – просто і глибоко.
3. Вона розмиває межі статі, ролі, обов’язку. І це зараз як ніколи на часі.
4. Її образ – ікона жіночого авторства. Її читають не тому, що “треба”, а тому що це сильна література.
5. Її можна адаптувати і переспівувати. Вона – матеріал для натхнення, а не п’єдестал.

Висновок

Сапфо жива. Вона поруч. І коли ми читаємо її – ми читаємо себе.