Мої враження (відгук) від драми «Маленька п’єса про зраду для однієї актриси»

Чесно кажучи, я не очікував, що 20 сторінок п’єси так розірвуть мозок і душу одночасно. Ірванець здавалося б, просто написав монодраму – маленьку, камерну, затишну. Але вже з першого діалогу стає ясно: тут затишком навіть не пахне.

Це не вистава. Це допит. Психологічний, емоційний і – що найстрашніше – екзистенційний.

Враження №1. Героїня, яка грає не роль – а все своє життя

ОНА – це не просто дівчина в інвалідному візку. Вона – акторка. В усіх сенсах. Вона грає перед тьотею Хоною, перед Моною, перед чоловіком, перед державою. Перед собою. І головне – перед глядачем. І грає так переконливо, що ти, як дурень, починаєш їй співчувати.

А потім – бам! Вона встає. І весь твій жаль, вся твоя емоційна довіра – валяться, мов картковий будинок. Як вам таке?

“ОНА встає з інвалідного візка, розминає ноги, перевдягається, одягає туфлі…”

Після цього хочеться закрити очі й повторювати: “Це не може бути правдою…”. Але, чекай – а що взагалі було правдою?

Враження №2. Драма, де найгостріша зброя – телефон

Телефон у цій п’єсі – як шприц із правдою. Кожен дзвінок – укол, який або вбиває, або будить. Вона розмовляє з Моною – і кипить від ненависті, бо “вона все в мене вкрала: сміх, рухи, мого хлопця…”. Потім – розмова з чоловіком. Там уже не кипить, там – вивертає.

Цитата, після якої хочеться просто вийти з кімнати й довго мовчати:

“Це ти… це ти викликав поліцію? Через тебе мене поклали на операційний стіл. Через тебе – я втратила дитину!”

І ти такий: “Серйозно? Вона була вагітна? Його дитина?”. А потім розумієш – ти не готовий до цього сюжету. Бо тут усе, як у житті: жодних попереджень, жодних завіс.

Враження №3. Система – той самий невидимий антагоніст

Чи відомо вам, що найжорстокіші злодії – це ті, кого ми не бачимо? Ірванець не пише прямих звинувачень, не показує міністрів чи генералів. Але згадки про “чорні атестати”, “сірі сорочки”, “пана старшого дорадника” – цього досить, щоб зрозуміти: ми в тоталітарній країні. І вона не відпускає.

Фішка в тому, що ця система не вбиває фізично – вона точить зсередини. Перетворює героїню на людину, яка сама добровільно сідає в інвалідний візок – бо так зручніше. Безпечніше. Контрольованіше.

От вам цитата, яка пахне зрадою не менше, ніж любовна інтрига:

“Так, пане. Усе готово. Я вже в образі. Чекаю…”

І це – не театр. Це – агентурна мережа. І вона – в її центрі.

Враження №4. Болить не від того, що тебе зрадили – а що ти повірив

Уявіть собі: ви слухаєте, як дівчина плаче, як згадує протест, зламане тіло, втрату дитини. Ви вже відчуваєте – вона героїня. Вона – символ.

А потім вона встає. Витирає сльози. Надягає туфлі. І каже:

“Прошу, заходьте”.

І тут починає боліти не через зраду. А через те, що ти повірив. Повірив у правду. У почуття. У справжнє. А воно – частина спецоперації.

Враження №5. Маленька п’єса – велике дзеркало

Це не про неї. Це про нас. Про нашу довіру. Наші спогади. Нашу готовність грати – хоч як би нам було боляче. Бо чесно жити страшніше.

А знаєте що? Найбільше мене вразила не сцена, де вона піднімається з візка. І не репліки про втрату дитини. А те, як вона слухає пісню “Горіла сосна, палала…” і в фаті танцює на візку. Так, танцює.

“ОНА дістає весільний вельон, надягає його і починає танцювати в інвалідному візку. Танцює страшно гарно.”

Оце було найстрашніше. Бо в цій сцені – все: божевілля, самотність, зламана любов і – театр. Театр, у якому грає тільки одна актриса. І це вона. І ми. Всі разом.

Мої 5 головних відчуттів після прочитання

• Розгубленість – бо не знаєш, що було правдою.
• Лють – бо тебе змусили вірити в брехню.
• Симпатія – бо героїня щира, навіть у грі.
• Огида – до системи, що перемелює навіть найсильніших.
• Захоплення – від майстерності автора.

Коротко, але по суті

“Маленька п’єса про зраду” – це п’єса про велику зраду. І не лише між людьми. А між собою і своєю правдою. І ця зрада – найгостріша.