Мої враження (відгук) від повісті «Машина для здійснення бажань» Маар

Уявіть: до вас приходить химерна істота, схожа на пухнастого гібрида єнота й пилососа, й приносить справжнісіньку машину для здійснення бажань. І все – життя більше не буде таким, як раніше. Приблизно так і починається історія пана Пляшкера в повісті Пауля Маара.

Але найцікавіше – це не сам сюжет, а те, що ховається за кумедними ситуаціями. А ховається там… дуже багато чого.

Перше враження – легка казка

Чесно кажучи, спочатку здавалося, що це просто весела дитяча повість. Є пан Пляшкер – типовий дорослий із втомленим обличчям і купою буденних проблем. Є Суботик – улюблений персонаж із попередніх книжок Маара, який повертається із “подарунком”. І є, звісно ж, ота легендарна машина. Сюжет іде як по маслу – загадуєш бажання, отримуєш результат… ну, майже такий, як хотів.

“Хочу костюм!” – і костюм з’являється. Але тільки один. Для пана Пляшкера. А Суботик стоїть поруч голий і мокрий…

Мене одразу зачепила ця іронія. Адже це не просто кумедна сцена – це підказка: будь уважним до деталей. І до інших.

За сміхом – серйозні речі

Хочу поділитися: чим далі читаєш, тим більше розумієш – ця повість зовсім не дитяча. У ній, під шаром жартів і фантастики, – купа болючих і актуальних питань. Наприклад, чому люди так часто не знають, чого хочуть? Чому хапаються за все підряд? І чому те, що мало б принести радість, приносить тільки головний біль?

“Пан Пляшкер загадав поїхати у відпустку… І опинився на острові. Сам. Без валізи. Без їжі. Без дороги назад.”

От вам і “ідеальна мрія”. А чи не нагадує вам це щось із реального життя?

Машина бажань і людська дурість

Це вас здивує, але головний антагоніст у повісті – не хтось злий. Це машина, що виконує будь-які забаганки. Але виконує буквально. Без поправок, без уточнень, без емоцій. А якщо людина каже щось не до кінця – то отримує наслідки. І тут Пауль Маар влучно натякає: магія – небезпечна, якщо поруч немає здорового глузду.

“Я сказав: хочу макаронів. І тепер у мене вся кухня забита спагеті, що лізуть з кожної полички!”

Знаєте, я подумав: це дуже точна метафора нашого часу. Ми постійно щось просимо – від життя, від людей, від себе. Але самі не уявляємо, що з цим будемо робити.

Найсильніша сцена – коли Суботик віддає цятку

Без перебільшення: цей момент мене розмазав. Коли Пляшкер нарешті загадує бажання не для себе, а для іншого – для Суботика, – відбувається щось справжнє. Щось живе. Суботик віддає останню блакитну цятку, і вже не зможе здійснювати бажання. Ніколи.

“Я хочу, щоб ти залишився назавжди”, – сказав Пляшкер. І машина зникла. А Суботик лишився. Без чарів. Але з ним.

І я в ту мить подумав: оце і є справжнє бажання. Бути не з кимось зручним, а з тим, хто тобі потрібен.

А що ж лишається нам?

Маємо історію, яка:

• одночасно смішна і глибока;
• спокушає і викриває;
• починається як казка, а закінчується – як урок.

Це книжка, після якої хочеться не побігти загадувати бажання, а навпаки – зупинитися. Подумати. Можливо, навіть переписати свої мрії наново.

Поміркуйте…

Чи варто отримувати все одразу? Чи може нас ощасливити чарівна кнопка? І головне – чи не виявиться, що найкраще бажання вже збулося, тільки ми цього не помітили?

Повість Пауля Маара залишила в мені післясмак – як після добре звареного чорного чаю: терпко, глибоко і тепло. І чесно кажучи, це один із найрозумніших дитячих творів, які я читав останнім часом. А можливо – взагалі найрозумніший.