Другорядні персонажі комедії «Ревізор» Гоголь

У комедії “Ревізор” другорядні персонажі – це не просто статисти. Вони мов колеса в добре змащеному бюрократичному механізмі, що безвідмовно працює на саморуйнування. Вони не менш яскраві, ніж головні герої, і саме через них Гоголь показує, як корупція, лицемірство й дурість переплітаються в абсурдному танку провінційного життя.

Чиновницька еліта – не для слабкодухих

Почнемо з трійці, яка своїми діями, висловлюваннями та присутністю перетворює цю комедію на фарс із гірким присмаком правди:

• Лука Лукич Хлопов – інспектор училищ. Людина нервова, метушлива, але абсолютно безвольна. Його ляклива поведінка викликає співчуття й роздратування водночас. Коли він чує про ревізора, його реакція – типова для системи, де думають не про справу, а про наслідки:“Я… я, ваше превосходительство, завжди… завжди… намагаюсь… якщо й щось…”

  А ви помітили, як він ніби вибачається ще до того, як його звинуватили? Оце й є справжній чиновник – той, що живе у вічному страху перед “начальством”.

• Аммос Федорович Ляпкін-Тяпкін – суддя, що бере хабара борзими щенятами. Його фраза стала хрестоматійною:“Я взяток не беру… хіба що борзими щенятами”

  Іронія в тому, що для нього це не хабар, а… звичка, традиція. Ляпкін-Тяпкін – уособлення бюрократичного цинізму. Він не бачить у своїй поведінці нічого поганого. Навпаки – це, мовляв, невинне.

• Артемій Філіпович Земляника – опікун богоугодних закладів, що лікує пацієнтів радше до смерті, ніж до життя. Його методи лікування – це окрема тема для медичного трилера. Він з посмішкою розповідає:“Хворі в нас, як мухи, одужують!”

  Це ще один приклад того, як із мовної гри випливає абсурдна реальність. У нього все “нормально”, навіть коли гине людина. Бо для нього звіт важливіший за життя.

Поштова служба – як вікно в душу провінції

Хочете знати, як думає маленьке містечко? Просто прочитайте листи його мешканців. Іван Кузьмич Шпекин, поштмейстер, із задоволенням це робить:

“Я, признаюсь, коли лист потрапить, прочитаю… з цікавості”

А що ж, цікавість – не гріх, правда? Та от тільки він не просто читає. Він живе цими листами. Це для нього єдиний спосіб дізнатися, що діється у великому світі. І в цьому – вся трагедія провінції, замкненої в собі.

Бобчинський і Добчинський – два “вуха” міста

Ці двоє – справжня комедійна знахідка. Вони все знають, усіх чули, в кожному скандалі – хоч краєм ока, але були. Вони метушливі, мов горобці, й часто говорять одночасно:

“Я кажу, що він людина не проста!” – “Так, так, він дуже схожий на чиновника!”

Вони – голос чуток, пліток, перебільшень. Але саме через них у місті й починається паніка. Вони першими “виявляють” Хлестакова. Без них сюжет просто не зрушив би з місця. Між іншим, саме вони породжують ілюзію ревізора. Вони й є тією “іскрою”, яка підпалює порохову діжку.

Хто з них найбільше вражає?

Цікаво, що другорядні персонажі не менш впливають на розвиток подій, ніж головні. Вони – як тло, яке раптом починає рухатися. Замість створення безпечного фону, вони самі формують атмосферу тривоги, паніки, лицемірства.

І знаєте що? Вони правдиві. Можливо, навіть занадто. У них ми бачимо ті самі риси, які й сьогодні зустрічаються в повсякденному житті: звичку мовчати, коли треба говорити; ховатись за паперами; видавати абсурд за норму.

Фішка в тому, що…

Ці другорядні герої – не просто додаток. Вони – дзеркала. Дзеркала, в яких легко впізнати себе, колегу, сусіда чи “того самого” чиновника з ЖЕКу. Вони смішні до болю. Але і болючі в сміху.

Завершимо так

Кожен із цих героїв – не просто персонаж, а штрих до великого полотна. І без цих штрихів “Ревізор” втратив би свій гротескний об’єм. Уявіть картину без фону – саме так виглядав би твір без них.