Актуальність творчості Крістіне Нестлінґер сьогодні

Час минає, а книжки Крістіне Нестлінґер наче не старіють. І тут справа не в ностальгії, а в тому, що її герої досі дивляться на нас із дзеркала – хоч і тримають його на рівні дитячих очей.

Проблеми, які не зникли – а тільки загострились

Чесно кажучи, іноді здається, що вона писала про 2020-ті, а не про 1970-ті. Самотність дітей? Є. Байдужість дорослих? У повний зріст. Страх бути “не таким”? Ще й як. Герої її книжок – не винятки. Вони – правила. Просто ті, про які не говорять уголос.

Візьмемо, наприклад, “Дідько! Щоденник Юлії”. Там героїня записує в зошит усе, що не може сказати вголос:

“Коли мене не помічають, я відчуваю себе прозорою. І тоді хочеться кричати. Але я мовчу.”

Хто з сучасних підлітків не впізнає себе в цих словах?

Герої, які виглядають як ми

А ви знали, що в Нестлінґер не було ідеальних дітей? Не було героїв із блискучим профілем і завжди правильною відповіддю. Зате були Конрад – дитина з бляшанки, яка “не знала, як бути справжнім”, і Софі – яка “всередині мала щось темне і дикобразне”.

Ось чому її книги живуть – бо в них є місце для кожного:

• Для того, хто соромиться свого тіла.
• Для того, кого батьки не чують.
• Для того, хто не розуміє, що з ним відбувається.
• Для того, хто не хоче ставати дорослим – або хоче, але боїться.

Це може вам допомогти зрозуміти: Нестлінґер не змальовувала майбутнє. Вона його передчувала.

Її книжки – це не терапія, але близько

Це викликає питання: чому зараз, коли книжок сотні тисяч, ми знову й знову повертаємось до “Конрада”, “Фредеріки”, “Мене називають мурахоїдом”?

Бо її історії не лякають. Вони не вимагають змінюватись. Вони просто дозволяють бути. Іноді це важливіше за будь-яку терапевтичну техніку.

“Я не хочу бути іншою. Я просто хочу, щоб мене прийняли такою, яка я є.”
(“Маргаритко, моя квітко”)

Це ж майже гасло для сучасної боротьби з булінгом і стигматизацією.

Соціальні теми – напрочуд влучно

У чому ж справа? У Нестлінґер не було соцмереж чи YouTube. Але вона вже тоді піднімала питання, про які сьогодні говорять на трибунах ООН:

• домашнє насильство
• дитячі психотравми
• конфлікт поколінь
• сексизм
• тілесність

І все це – без лекцій, без пафосу, через прості діалоги. Як, наприклад, у книзі “Ольфі Обермаєр і Едип”:

“Ти ж хлопець, ти маєш бути сильним!” – сказала мама.
“А якщо я не хочу? Якщо я хочу бути просто – людиною?”

Це звучить набагато сильніше за тисячі хештегів.

Вона говорить з дитиною напряму – без перекладача

Нестлінґер ніколи не намагалася “пояснювати світ дітям”. Вона дозволяла їм пояснити його собі самостійно. І це – найсильніший інструмент, який вона лишила в культурі.

У книзі “Летіть, хрущі!” дитина переживає травму війни. Але не через героїзм – а через втрату мами, дому, тиші.

“Я заплющив очі і слухав, як мовчить будинок. Він мовчав голосніше за бомби.”

Уявіть собі, наскільки це актуально для сьогоднішніх українських дітей. І саме тому Нестлінґер – не “колишня” письменниця. Вона – дуже “теперішня”.

Її актуальність у цифрах, враженнях і реальності

Хочу поділитися: у Німеччині та Австрії її книжки досі входять до шкільної програми. В Україні – теж читаються в класах, гуртках і навіть на психотерапії. Та й на форумах батьків у Facebook часто зустрічаєш фрази: “Це прямо як у Нестлінґер!”

Ось приклад:

• “Ільзе Янда, 14” – класика про втечу й самотність.
• “Дитина на обмін” – про очікування дорослих і брак права на своє “я”.
• “Начхати нам на огіркового короля!” – іронічна притча про абсурдну владу.

Це може спрацювати і для вас: просто відкрийте одну з цих книжок і спитайте себе – скільки тут про сьогодні?

Висновок

Як на мене, творчість Крістіне Нестлінґер зараз не менш жива, ніж тоді, коли з’явилася її перша “Фредеріка”. Бо її книги не вчать – вони слухають. А це те, чого бракує в наш час.