Актуальність творчості Сапфо сьогодні
Здавалося б – поезія, якій понад 2600 років. Та щойно прочитаєш кілька рядків Сапфо – і стає ясно: це звучить і досі.
Поетеса, яка випередила час
От уявіть: VI століття до нашої ери. У світі, де жінці відводиться місце лише в тіні чоловіка, з’являється Сапфо – жінка, яка не просто пише, а пише про себе. Вона говорить прямо, без прикрас, без обхідних шляхів. І говорить не про героїзм чи богів. Вона говорить про любов, ревнощі, тугу. Про внутрішнє. Про те, що болить.
Цікаво те, що це було радикально не лише в той час – це й зараз звучить дуже по-сучасному. Адже що робить будь-який поет чи поетеса ХХІ століття? Пише про себе. Пише прямо. Відверто. Як Сапфо.
Хочу поділитися: її вірш “До богів подібний мені здається” читається як сповідь кожної людини, яка хоч раз у житті переживала емоційний вибух закоханості:
Твій принадний усміх: від нього в мене
Серце перестало б у грудях битись;
Тільки образ твій я побачу – слова
Мовить не можу.
Нічого зайвого. Чистий нерв.
Що ми бачимо сьогодні? Те саме.
Дозвольте пояснити. В епоху, коли мільйони людей постять в інтернеті свої емоції, чесність стала валютою. І хто, як не Сапфо, перетворила внутрішнє на поезію ще задовго до появи хештегів? Її щирість – без фільтрів. Вона не намагалась здаватися “правильною” чи “гідною”. Вона просто була собою. І ця справжність, погодьтесь, досі дефіцит.
А ще – метафори. Прості, точні, пронизливі. Вони не втрачають сили й досі. Зверніть увагу на рядки з її гімну Афродіті. Цитата, яка зачіпає до глибини:
О, прилинь ізнов, од нової туги
Серце урятуй, сповни, що бажаю,
Поспіши до мене, вірна помічнице,
На допомогу.
Впізнаєте себе? От і я.
І ще одна важлива штука: голос жінки
Як на мене, одна з найактуальніших тем – це право жінки на власний голос. І Сапфо ним користувалась. Потужно. Без вибачень. Вона не просто говорила про любов – вона формувала альтернативний жіночий простір. Її “Дім Муз” – це не гурток. Це ціла школа жіночої творчості, спільнота натхнення і самовираження.
А тепер порівняймо. Сьогодні – жіночі книжкові клуби, поетичні слеми, освітні проєкти. Феміністичні ініціативи у мистецтві. Сапфо була першою, хто зробив подібне. Без підтримки грантів. Без аудиторії у соцмережах. Просто – бо не могла мовчати.
Не в силах ткати я –
Серце болить,
O рідна мамо!
Жагою, мов вогнем,
Мучить мене
Кіпріда ніжна.
Спробуймо сказати, що це не звучить, як пост у сучасному блозі. Не вийде.
Чи все ще доречна “лесбійська” лірика?
Між іншим, Сапфо стала символом лесбійської культури. Слово “лесбійка” – походить з назви її рідного острова. Але річ у тім, що Сапфо – не про сексуальність у її вузькому розумінні. Вона про любов – глибоку, ніжну, часто болючу.
А знаєте що? У світі, де тема ЛГБТ досі викликає суперечки, вірші Сапфо – це ніжний, але твердий голос про право на почуття. Про право любити. Без табу. Без страху.
І ось вам приклад:
Не можна не згадати і про імена її учениць – Анагора, Горго, Евніка. Їм вона присвячувала епіталами – весільні пісні. А це вже, погодьтеся, не просто дружба.
Її тексти вчать розуміти складність людських почуттів, і не судити. Це – урок, який досі мало хто вивчив.
Чому вона досі звучить?
Хочу сказати, що Сапфо – це не “антична класика”. Вона не музейна. Вона жива. І тому її читають сьогодні:
- У старших класах та університетах;
- У театральних постановках;
- У творах сучасних поетів і поеток;
- У ЛГБТ-маніфестах і феміністичних збірках;
- У піснях, що адаптують її тексти.
А ось ще приклад: Леся Українка – у дитинстві пише вірш “Сапфо”. А вже в зрілості створює драму з тією ж назвою. Бо бачить у ній не тільки жінку-кохану, а жінку-воїна. Людину, що живе і пише попри. Це ж хіба не актуально?
У чому ж феномен?
Можливо, річ у тому, що Сапфо не моралізувала. Не повчала. Вона жила словами. І робила це так, що навіть після тисячоліть її тексти читаються не як історія, а як дзеркало.
Чи вам відомо, що Солон, той самий реформатор, почувши вірші Сапфо, сказав, що не хоче помирати, поки не вивчить їх напам’ять?
Ну і як після цього сказати, що вона неактуальна?
Кілька причин, чому Сапфо нам ще довго не набридне:
- Вона говорить про емоції, а не події. А емоції – поза часом.
- Її тексти легко читаються. Нічого надуманого – просто і глибоко.
- Вона розмиває межі статі, ролі, обов’язку. І це зараз як ніколи на часі.
- Її образ – ікона жіночого авторства. Її читають не тому, що “треба”, а тому що це сильна література.
- Її можна адаптувати і переспівувати. Вона – матеріал для натхнення, а не п’єдестал.
Висновок
Сапфо жива. Вона поруч. І коли ми читаємо її – ми читаємо себе.
