Головні герої п’єси «Пігмаліон» Шоу

Коли читаєш “Пігмаліон” Бернарда Шоу, здається, ніби бачиш не вигаданих персонажів, а живих людей. Зі своїми примхами, уколами самолюбства, пристрастями, невпевненістю й гордістю. А головне – кожен з них змінюється. П’єса – про трансформацію.

Але чи справді головна зміна відбулася з Елізою, чи, може, з усіма навколо неї?

Еліза Дулітл – не просто “квіткова дівка”

Чи вам знайоме відчуття, коли світ вирішує, ким ви маєте бути? Еліза – вулична квіткарка з бідного району, яка спочатку говорить так, що вуха в’януть, а через кілька місяців на неї вже не відрізнити від герцогині. Та насправді вона – не експеримент, а особистість.

“Я не продаватимусь за хліб. Я не зобов’язана бути вдячною вам за те, що ви зробили зі мною, якщо ви не ставитесь до мене, як до рівної” – каже вона Гіггінсу. І це не просто протест – це заява про себе.

Еліза – сильна, розумна, емоційна. Вона хоче не тільки нової вимови, а й поваги. Зміну її мови Шоу використовує як метафору: зовнішність і вміння можна підкоригувати, але гідність – це вже інша ліга.

Генрі Гіггінс – геній-фонетик без фільтра

Гіггінс – людина, що більше довіряє фонетичній таблиці, ніж людським почуттям. Він експерт у вимові, але аматор у відчутті такту. Звучить знайомо, правда? Таких “геніїв без гальм” ми зустрічаємо і в школі, і в дорослому житті.

“Я ставлюсь однаково до герцогині й до квіткарки” – виправдовується він.

Проблема в тому, що “однаково” не означає “добре”. Еліза потребує підтримки, а він – поводиться як пихатий науковець, який вважає її своєю “роботою”. Але саме його невміння спілкуватись і викликає найгостріші сцени п’єси.

Іронія в тому, що, навчивши Елізу говорити правильно, він сам так і не навчився чути її по-справжньому.

Полковник Пікерінг – той, хто поважає з першого слова

Цей герой трохи в тіні, але саме він дає найсильніший приклад гідного ставлення. Він, на відміну від Гіггінса, одразу бачить у Елізі людину. Не експеримент. Не об’єкт. А рівноправного співрозмовника.

“Саме Пікерінг вчив мене бути леді. Бо він поводився зі мною, як із леді” – каже Еліза. І це ключова цитата.

Хоч Пікерінг і бере участь у парі, він не забуває, що перед ним – не “сирий матеріал”, а дівчина, що хоче чогось більшого від життя. Його ввічливість – не слабкість, а сила.

Альфред Дулітл – філософ у брилі

Батько Елізи – персонаж-парадокс. Сміттяр, який міркує про мораль так, що вуха в’януть у будь-якого професора. Його життєва позиція – “не влазити в обов’язки”, не женитись, не відповідати, не перевиховуватись. Але…

“Я не просив, щоб мене робили джентльменом. Тепер мушу бути моральним!”

Це сатиричний поворот Шоу: як тільки Альфреду дарують гроші і “підвищують статус”, життя псується. Його свобода зникає, і він стає… ким? Більш поважним, але менш щасливим. Фішка в тому, що Шоу тут висміює уявлення про “соціальний успіх”.

Альфред – іронічна, але влучна модель суспільства: хочеш жити просто – тебе зроблять джентльменом проти волі.

Місіс Гіггінс – голос здорового глузду

Як на мене, це найменш емоційна і водночас наймудріша постать у творі. Вона дивиться на експеримент свого сина критично. Вона не грає в ігри, вона бачить – що це не наука, а самолюбство.

“Тобі, синку, ліпше виховувати себе, а не інших” – сухо зауважує вона Генрі.

Це, по суті, єдина людина, яка не піддалась на фонетичну магію. Вона мислить серцем і розумом – одночасно.

Фредді Ейнсфорд-Гілл – закоханий без шансу?

Фредді – класичний образ романтичного мрійника. Він мало говорить, зате багато захоплюється. Побачивши Елізу на вечорі у місіс Гіггінс, він втрачає голову. Але чи справді між ними може бути щось серйозне?

“Я кохаю вас. Я кохаю вас. Я кохаю вас” – пише він їй у листах.

Ці слова зворушують, але, чесно кажучи, звучать як наївне захоплення. І Шоу спеціально показує це: Еліза може вибрати Фредді – але чи знайде вона в ньому рівного? Чи просто втече від Гіггінса до того, хто хоч трохи ніжніший?

Персонажі, які змінюють і змінюються

Кожен герой у п’єсі проходить свій шлях. Але – не завжди той, якого від нього чекали. Ось як змінюється кожен:

• Еліза: від об’єкта до особистості.
• Гіггінс: від професора до (можливо) людини з сумнівами.
• Пікерінг: від джентльмена – до взірця.
• Альфред: від безпритульного – до “заручника моралі”.
• Місіс Гіггінс: від стороннього спостерігача – до захисниці справедливості.
• Фредді: від статиста – до претендента на руку героїні.

Для роздумів

Це викликає питання: чи можна насправді “виховати” людину, не враховуючи її характеру? І чи не є головним уроком усього “Пігмаліона” те, що головна зміна – це не вимова, а самосприйняття?

Висновок

Герої Шоу – це дзеркала, в які варто подивитись кожному. І якби у вас була можливість поговорити з Елізою, кого б ви назвали її справжнім учителем – Гіггінса, Пікерінга чи себе?