Головні твори Іммануеля Вайсґласа

Хочу сказати прямо: Іммануель Вайсґлас – це не поет “про війну”, це поет “після війни”. Він не лише пережив депортацію, голод і Трансністрію – він переніс це в поезію, де кожен рядок наче дихає пилом і пам’яттю.

Отже, зупинімось на хвилинку і задумаємось – які його твори не просто варто прочитати, а й прожити разом із ним?

“Каменоломня над Бугом” (Kariera am Bug) – книга, яка вдаряє мовчанням ⛓️

Це перша поетична збірка Іммануеля Вайсґласа, видана 1947 року в Бухаресті. Що в ній? Голокост. Табори. Виживання. Без прикрас. Без пафосу. Лише правда, гірка й гостра як осколок скла.

Цікаво те, що навіть назва збірки Kariera am Bug (у перекладі – “Каменоломня над Бугом”) уже вказує не на метафору, а на реальне місце – одне з тих, де поет із родиною був у таборі під час Другої світової.

Ось вам цитата з вірша, яка буквально рве всередині:

Der Himmel war aschgrau,
die Luft schnitt wie Glas.
Kein Laut, kein Vogel, kein Lächeln –
nur Stacheldraht war da.

Це не література – це сповідь. Коли читаєш рядок “лише колючий дріт був там”, розумієш, що автор не вигадує – він пригадує. І це страшніше.

До речі, саме вірш зі збірки “Kariera am Bug” під назвою “Er” надихнув його шкільного товариша Пауля Целана на створення легендарної “Фуги смерті”. А ви знали?

“Останній рубіж” (Der Nobiskrug) – поезія після довгого мовчання 🪞

Через 25 років після першої збірки з’являється друга – Der Nobiskrug. Назва трохи химерна, правда? Насправді все просто: Nobiskrug – це “притулок для душ на межі між життям і смертю”, такий собі міфічний шинок, де зупиняються перед переходом “туди”.

Іронія в тому, що саме з неї Вайсґлас отримав літературну премію Спілки письменників Румунії. Мовляв, поет повернувся. Але – чи йшов він узагалі? Він просто мовчав.

Ось уривок із вірша, який пахне прощанням:

Sie gingen schweigend
mit Asche im Blick.
Und der Himmel –
er sah nicht zurück.

“І небо – не озиралось назад”. Ну як вам таке прощання? Це навіть не сум – це тиша після великого болю.

Важливо також звернути увагу на загальну композицію збірки: вона ніби розбита на розділи, що відтворюють поетичну подорож душі – з попелу до пам’яті.

“Er” – вірш-легенда, що звучить у тіні іншого голосу 🕯️

Хоча вірш “Er” (“Він”) не ввійшов до жодної зі збірок, саме він – ключ до всієї творчості Вайсґласа. Буквально.

Знаєте, як буває: одна поема може сказати більше, ніж ціла бібліотека. Ось що цікаво – “Er” опублікований 1970 року, але дослідники вважають, що він був написаний значно раніше, ще до “Фуги смерті” Целана.

У ньому – самотність, страх, і водночас – виклик:

Er stand allein
vor dem schwarzen Tor,
hielt in der Hand
sein eigenes Wort.

Це – поезія з підземного переходу між життям і мовчанням. Як вам таке: “Тримав у руці власне слово” – не хліб, не зброю. Слово. Бо тільки слово лишалося.

Перекладацькі здобутки – ще одна поетична форма ✍️

Не хочеться оминути тему, яка часто випадає з поля зору – переклади. А між іншим, саме завдяки Вайсґласу румунською заговорив… Фауст!

Так-так, Іммануель Вайсґлас переклав обидві частини “Фауста” Й.В. Ґете (у 1957 і 1959 роках) – і за це був удостоєний премії Румунської академії наук. Причому переклади підписував псевдонімом Іон Йордан – бо, ймовірно, не прагнув зайвого світла на своє ім’я. Говорив вустами класиків.

Крім того, він перекладав:

• румунських авторів німецькою (Васіле Александрі, Васіле Войкулеску);
• німецьких – румунською (Ґрільпарцер, Штіфтер, Фейхтванґер).

А ще цікаво: серед його перекладів були й українізовані мотиви, як-от поезії “Українська пісня”, “Українська Кармен”, “Трепак”. Це – його прощальний уклін рідній землі.

“Aschenzeit” (1994) – посмертне зібрання як літературний меморіал 🪦

Чи вам відомо, що через 15 років після смерті Вайсґласа в німецькому видавництві Rimbaud вийшла збірка “Aschenzeit: Gesammelte Gedichte” (“Час попелу: зібрані вірші”)? Це – немовби поетичне надгроб’я, але живе, дихаюче.

Назва говорить сама за себе: час попелу. Але не лише фізичного – попелу пам’яті, розмитих слідів, які не витерти жодним дощем.

Що об’єднує всі ці твори? 🌒

• Пам’ять. Кожен текст Вайсґласа – це пам’ятник загиблим, але ще більше – тим, хто вижив.
• Поетика мовчання. Його вірші часто “не договорюють” – бо читач має дотлумачити сам.
• Точність. У нього не буває випадкових слів. Кожен рядок – мов вирізаний скальпелем.
• Міст між культурами. Його переклади – це не просто тексти, а спроба зшити розірване століттям.

Висновок? Лише запитання 🌀

Чи здатні ми сьогодні читати Вайсґласа не як історію, а як голос? Голос того, хто пройшов крізь попіл і приніс його нам у словах? Поміркуйте.