Мої враження (відгук) від роману «Буба» Космовська

Чесно кажучи, я не думав, що книга про підлітка може так міцно схопити за душу. Але “Буба” Барбари Космовської – саме така. Вона не галасує, не моралізує, не грає у високі матерії. Вона просто говорить. Просто і точно. І ти або чуєш – або проходиш повз. Я – почув.

Перше враження: наче щоденник, але публічний

Уже з перших сторінок стає зрозуміло: це буде не комедія і не трагедія. Це буде правда. Шістнадцятирічна дівчина живе у родині, де всі надто “зайняті”, щоб помічати її існування. Мама – у своїх любовних романах, тато – у телевізійних ефірах, брат – у грошах. А Буба?

“Навіть мама не знала, в який клас вона ходить.”

І ось тобі удар. Без криків, без сліз. Просто факт, який болить більше, ніж будь-яка драма.

Найсильніше – не сюжет, а атмосфера

Роман не гнатиме тебе шаленим темпом. Тут немає неочікуваних поворотів чи злочинів. Тут – будні. Але такі, від яких мороз по шкірі. Особливо якщо ти колись теж почувався зайвим за родинним столом.

“Батько запитував, як справи, але це було риторичне запитання, на яке він ніколи не чекав відповіді.”

Це дрібниці, які формують реальність Буби. Вони не кричать. Вони вбивають мовчки.

Герої, які не намагаються подобатись

І тут – фішка. Усі персонажі Космовської мають недоліки. Але це не робить їх картонними чи банальними. Мати – егоїстка, але іноді проблискує тепло. Батько – професійний маніпулятор, але, здається, десь глибоко він любить доньку. Дід Генрик – гравець у карти з золотим серцем. Йолька – подруга з лицем янгола і серцем піраньї.

“Йолька більше не дружила з Бубою, бо та не дала списати фізику.”

Це звучить смішно. Але як боляче бути покинутим через оцінку…

Особливе спасибі – за гумор

Так, це не просто плачливе чтиво. У романі багато іронії. Буба – дівчина з характером. Її реакції, її внутрішні монологи – це золото. А ще – дідусь Генрик. Його жарти, його поради, його любов до карт і життя – це ковток повітря в задушливому домі.

“Коли життя дає тобі тузів – не роби вигляд, що це дрібниця. Грай!” – казав він.

І хочеться аплодувати. Бо це про всіх нас.

Що мені особисто відгукнулося

• Тема самотності поруч із близькими.
• Невидимість у родині.
• Дружба, яка продається за лайки (у книжці – за списування).
• Біль мовчазний, але справжній.
• Тиша, яку чують лише ті, хто знає, що вона може вбити.

І головне – надія. Так, у Буби є Мілош. Хлопець, який не вимагає, не тисне, не грається. Просто є. І це – багато.

“Я люблю тебе такою, яка ти є.”

Просто. Без спецефектів. Але хіба не про це всі ми мріємо?

Висновок? Він один

Ця книжка – як мартенси. Зовні грубувата, трохи колюча. Але коли взуєш – не хочеш знімати. Бо вона – про тебе. Про мене. Про кожного, хто коли-небудь почувався “недостатньо важливим”. І якщо ви досі не читали “Бубу”, то, чесно кажучи, вам ще не доводилось читати по-справжньому щиру книжку.