Мої враження (відгук) від роману «Собор Паризької Богоматері» Гюго

Чесно кажучи, я не думав, що роман, написаний у ХІХ столітті, може так глибоко зачепити за живе. Але “Собор Паризької Богоматері” Гюго не просто вразив – він залишив по собі відчуття, ніби хтось заглянув у мою душу, змусив співчувати, засуджувати й захоплюватися одночасно.

Це була не просто історія про середньовічний Париж – це було щось більше. Про людяність, потворність, кохання, яке калічить, і байдужість, яка вбиває.

Персонажі, що залишаються в серці

Поміркуйте: Квазімодо – глухий дзвонар, якого суспільство вважає чудовиськом. Він майже не говорить, майже не сміється, але водночас віддає себе до останнього подиху за тих, кого любить. У сцені, коли він рятує Есмеральду і тягне її до Собору, я ледве стримував емоції:

*”Він раптом з’явився, схопив її і закричав: “Азиль! Азиль!” – і кинувся вгору, сховавшись за кам’яними стінами собору”. *

Тут у повітрі буквально стояла напруга. І разом із цим – надія. Уявіть, як почувається людина, яку світ принижував усе життя, а вона все одно рятує інших. Це був момент абсолютної сили – не м’язів, а душі.

Зовсім інше відчуття викликає Клод Фролло. Між іншим, це персонаж, який мене вразив чи не більше, ніж головний герой. Бо він – втілення роздвоєності: служитель церкви, а водночас – одержимий гріхом. І в цьому внутрішньому конфлікті – уся його трагедія. Його монолог про кохання, яке отруює, змусив мене задуматись:

“Я бачив, як мої найсвітліші думки стали зміями. Я бачив, як моя молитва перетворилась на прокльон. І все через тебе!”

Він не був ані добрим, ані злим – він був хворобливо реальним.

Кохання, яке палає, але не гріє

А тепер дозвольте повідомити: в цьому романі немає щасливого кохання. І це – не мінус. Бо як інакше показати, що справжні почуття не завжди приносять щастя? Квазімодо любив мовчки. Фролло – одержимо. Есмеральда – наївно. А Феб… ну, скажімо прямо – по-хлоп’ячому легковажно.

“Вона подивилась на нього, мов на сонце. А він – навіть не пам’ятав, як її звати”.

Це боляче. Але правда в тому, що не кожен, кого ми любимо, вартий наших сліз. І ця думка проходить через увесь роман – невидимою, але пекучою ниткою.

Атмосфера, що стискає легені

Це може вас здивувати, але головний персонаж роману для мене – сам Собор. Кам’яний, величний, байдужий до всього, що відбувається навколо. Він мовчить, коли катують. Він стоїть, коли падають. Він пам’ятає, коли всі забувають.

“Собор дивився вниз – на натовп, що кипів пристрастю, і здавався байдужим, як вічність”.

І це, без перебільшення, жахливо й захопливо одночасно.

Те, що я виніс для себе

У чому ж справа? Цей роман залишає після себе не тільки емоції, а й думки, які довго не дають спокою. Ось кілька з них:

• Красу не завжди видно зовні. Часто – навпаки.
• Байдужість – це злочин, який маскується під спокій.
• Навіть ті, кого вважають чудовиськами, можуть бути найлюдянішими.
• Любов без поваги – це тінь, а не світло.
• Істина – це не завжди добро; іноді – це біль.

Це наводить на більш глибші роздуми. Здається, Гюго не просто писав про героїв – він намагався змусити читача побачити себе в кожному з них. Тому, читаючи роман, ти відчуваєш не стільки сюжет, скільки себе – з усіма своїми слабкостями, ілюзіями та надіями.

Ось вам приклад літератури, яка працює

Для довідки – я перечитував фінал тричі. І щоразу думав одне й те саме: як же несправедливо. І як же правильно. Бо життя – воно не завжди гарне. Але коли знаходиться бодай одна добра душа серед кам’яного міста – це вже диво.

“Коли знайшли два переплетені скелети – потворного чоловіка й витонченої жінки – ніхто не міг їх роз’єднати. І залишили їх так. Разом. Назавжди.”

Це викликає питання: чи все так однозначно в нашому уявленні про справедливість?

Це не роман – це досвід. Це те, що варто пережити бодай раз у житті. Але попереджаю: спокійним після нього ви не будете. І, можливо, саме тому його варто прочитати.