Мої враження (відгук) від усмішки «Письменники» О. Вишня

Чесно кажучи, я ще не зустрічав такого легкого, смішного і водночас глибокого тексту про письменницьке ремесло. Усмішка “Письменники” – це не просто сатира. Це зухвала правда, загорнута в жарти, які чомусь не тільки смішать, а й трохи стискають горло.

Хто такий письменник – іронічний вступ

Уже з першого абзацу Вишня ставить під сумнів гучне слово “письменник”. Він розбирає його буквально – мовляв, письменник – це той, хто пише. Але далі починається шоу:

“І то не така людина є письменник, що випадково там щось напише і стане… Ні! – письменник так він увесь час пише й нема йому нікоторого впину”

Тут я мимоволі посміхнувся. Бо це як про графоманів-фрілансерів, які щодня штампують тексти – не з натхнення, а з потреби. А далі ще краще: письменник, каже автор, – це той, хто постійно щось комусь несе, щось показує, щось переписує. Все не те, і знову не те, і знову:

“- Так у мене є й не таке. Тільки вдома… Я принесу…”

От дивіться, як точно підмічено – творчість тут виглядає як нескінченне прилаштування під чужі смаки.

Письменник як продукт системи

Потім Вишня підвищує градус іронії. Щойно новачок потрапив у друк – усе, він уже знавець:

“У Тичини, знаєте, є щось старе… Не скажу напевно, що саме, але щось є…”

Це, без перебільшення, геніально. Бо скільки ж ми чуємо “експертів”, які тільки-но вийшли в ефір, як уже судять про класиків? Це все – ще один рівень сатири: література стала кар’єрою, а не покликанням.

Класифікація авторів – сміх і сльози

А потім – мій улюблений шматок. Коли Вишня починає ділити письменників на типи, це вже не просто гумор, а справжній стендап із блискавичними образами.

• Прозаїки – ті, у кого “рядок широкий і дешевий”;
• Поети – ті, хто “причеплює” риму чи асонанс;
• Футуристи – “дряпають” без форми і сенсу.

А далі ще гостріше:

“Імажиністи – від слова ‘і ми мажемо’. Так що це всім зрозуміло”

Словом, ніхто не вийшов сухим із цієї сатири. Вишня проходиться по кожному: від символістів до реалістів, і всі виглядають однаково кумедно – і трішечки жалюгідно.

Гуморист як трагічний герой

Ось тут я на секунду перестав сміятись. Бо Вишня, сам будучи гумористом, каже дуже щиро:

“Навіть коли зуби болять, мусять писати щось ‘веселе'”

Це пробиває. Бо виявляється, що смішний текст часто народжується не зі сміху. І це – парадокс, який зачіпає глибоко. Автор іронізує над усім, але тут – наче на мить стає серйозним. І ти бачиш – бути смішним не завжди весело.

Про талант – іронія без жалю

Ще одна сцена, яка запам’яталась – роздуми про талант. Спершу Вишня нібито підтримує всіх:

“Письменники всі талановиті. Їйбогу, всі. Нема неталановитих письменників”

А потім – ніжно, але влучно:

“З декотрими ж і купався навіть і не зауважив, хоч і придивлявсь пильно…”

Це смішно. Але водночас і боляче. Бо питання ж залишається: а де він, той талант? Його не видно, не чути – тільки в текстах. А іноді й там його нема. Але автор все одно переконаний, що талант – це річ тендітна. Його краще не чіпати. Бо розіб’єш.

Гонорар – головне джерело натхнення

І, зрештою, кульмінація – гонорар. Вишня пише без прикрас:

“Гонорар декотрі теоретики вважають за головний чинник у психології творчості”

А знаєте що? Він має рацію. І я поважаю цю чесність. Бо справді – без гонорару можна бути і талановитим, і глибоким, і перспективним, але… голодним. А ще:

“Коли б не було на світі гонорару… він би пройшов мимо”

Це не критика. Це правда, яку треба чути – навіть школярам, які ще тільки мріють писати.

Висновок

Враження від усмішки – змішані, але сильні. Текст смішний, але глибокий. Легкий, але з гірчинкою. Вишня нікого не знищує – він просто ставить дзеркало. А там – і молодий літератор, і критик, і редактор, і читач. Кожен упізнає себе.

І от у чому фішка: прочитав – і нібито посміявся. А потім ще два дні ходиш і думаєш. А значить – спрацювало.