Сюжетний ланцюжок подій усмішки «Письменники» О. Вишня
Що, здавалося б, може бути складного в тому, щоб стати письменником? Узяв ручку, написав щось – і ти в літературі. Ага, тримайте кишеню ширше! Остап Вишня у своїй усмішці “Письменники” дуже чітко показує: усе зовсім не так просто. І навіть навпаки – смішно до сліз, сумно до іронії.
Від “я написав” до “у Тичини щось не те…”
Історія починається буденно, майже по-домашньому. Новачок приносить свій текст до редакції. Його реакція? Спочатку сором’язлива, трохи наївна. Він запитує:
– Ось, подивіться… Чи не підійшло б… оце до вашої газети? Це я написав…
Та радість швидко минає. Починається карусель: “це не таке”, “нам би отаке”, “у мене є й не таке, вдома”… Знайомо, правда? Бюрократія не щадить навіть творчість. І ось – крок за кроком – народжується “письменник”. Йому кажуть:
“Випишетесь! Нічого… Не святі горшки ліплять…”
А тепер увага: минуло кілька місяців – і той самий новачок уже в “Гарті” чи “Плузі”, сміливо поливає критикою Тичину:
“У Тичини, знаєте, є щось старе… Не скажу напевно, що саме, але щось є…”
Ось вам і кваліфікований письменник.
Як зрозуміти, хто перед вами – поет, прозаїк чи футурист
І далі, без попередження, Вишня різко змінює фокус. А ви знали, що письменників можна класифікувати… за довжиною рядка?
- Прозаїки – у них усе широке, довге й дешеве.
- Поети – короткі рядки, з римою, асонансом або алітерацією.
- Футуристи – це взагалі інша планета: ще не письменники, але вже галасують. Дивіться, що каже автор:
“Футуристи – це письменники майбутні. Ще колись писатимуть, а тепер вони тільки бавляться, граються, вчаться на письменників і лаються.”
Додамо до цього символістів, імажиністів, неокласиків і реалістів – суцільне жанрове кафе. Реалісти, наприклад, це ті, хто
“скінчили реальну школу й не склали конкурсу до політехніки”.
І смішно, і боляче.
Художня платформа, ідеологія та… шлунок
А тепер серйозніше. З розвитком кар’єри у письменника, як зазначає Вишня, починає зростати… чуприна. А разом із нею – світогляд, платформа, ідеологія. Але без варіантів:
“Платформа переважно тепер радянська. Навіть не переважно, а виключно радянська. Світогляд здебільша революційний… Ідеологія здебільша пролетарська або пролетарськоселянська…”
Та під капотом – інше: голодний шлунок, бажання жити й хоч трохи заробити. І це приводить нас до ще однієї важливої ланки сюжету.
Випробування гонораром
Хочу поділитися цікавою думкою автора: головне для письменника – талант. Але є одна деталь:
“Попробуйте сказати якомунебудь, що він неталановитий… Та ніколи не скажете… А як і скажете, так спересердя, і він вам не повірить…”
І все ж, талант – штука тендітна. Його не видно, не мацається, не вловиш. А ось що точно відчутно – це гонорар. І тут Остап Вишня не стримується:
“Хороша штука, що й казать, і задля нього, задля гонорару, можна навіть отакі вірші встругнуть…”
І цитує “шедевр” Гео Шкурупія:
Коли я бачу на вулицях тічку
І коло неї ватагу собак,
Я згадую гарну дівчину,
Оточену компліментами
Перехожих гуляк…
Як вам таке? Аби заплатили, можна й таке написати. От що значить – гонорар.
Гумористи – сумна категорія
Окрема категорія в цьому тексті – гумористи. Вони, за словами Вишні, – нещасний народ. Бо навіть коли болить – треба сміятися. Тобто писати щось “веселе”, хай навіть плакати хочеться. Усі інші можуть писати що завгодно – трагедії, драми, дичину. А гуморист – має смішити.
“…бо, навіть коли зуби болять, мусять писати щось “веселе”.”
Справжній парадокс, правда? Людина з болем у серці – а в тексті жарти.
Як це все працює: сюжетний ланцюжок подій
Ось як виглядає умовний сюжетний ланцюжок подій усмішки “Письменники”:
- Молодий автор приносить перший твір у редакцію – його не беруть.
- Він повертається з новими текстами – їх знову не беруть.
- Його вже пізнають – “письменник получився”.
- Він публікується, починає “жарити” на тему “змісту” та “форми”.
- Входить у середовище, де все диктує ідеологія.
- Водночас письменники різняться за жанрами, довжиною рядка та рівнем зрозумілості.
- Письменник шукає талант – не знаходить.
- І зрештою зосереджується на найпевнішому – на гонорарі.
І на завершення
Ця усмішка – це не просто сатира. Це портрет епохи, виставлений у смішному ракурсі. Але якщо придивитися – не все так весело. Остап Вишня тонко натякає: бути письменником – це не тільки про рими та слова. Це ще й про виживання, гнучкість, біль і нескінченну боротьбу з власними ілюзіями.
Хтось скаже: “Ну що, така вже велика справа – писати?” А ви спробуйте. І потім скажете.
